Читати книгу - "Матінка Макрина"

вони великих слів, пристрасних обіймів, ридань, але найбільше — побороти Тов’янського й видерти Міцкевича, немовби діамант із кігтів дракона. Дунського також, а потім усіх прихильників Тов’янського, але Дунський — ніякий не діамант, а добряче дерев’яне поліно або звичайний польовий камінь. Міцкевич був стравою, від якої в усіх них слинка текла. Через пильність і могутність Тов’янського я не мала наміру оголошувати йому війну — треба було до нього зайти з іншого боку, запхати Міцкевича за пазуху і вшитися.

*

Я швидко скумекала, попри тупу голову, під яку мелодію мені треба танцювати, хто тут грає на скрипці, хто на басетлі, хто на тромбоні та як я мушу до них свій крок прилаштувати. Дурень промовляє в моєму серці: Бога немає. А як же ж Його немає, якщо Він мене виліпив, а зі мною — й історію мою, яку на вухо нашептав? Звідки мені було там — у далекому Вільні, у Любечі, Кобильнику, Мяделі — знати, коли я йшла крізь сльоту в шинелі чоловіка та дірявих чоботях, що тут на мене чекають, що нікого тут так не виглядають, як старої пошрамленої василіянки, яку москалі побили й кожен шрам якої на вагу золота? Що до їхнього пристрою я пасую так, як загублений трибок, що випав у годинникаря з механізму й десь далеко, під конторкою, у смітті лежить? Нічого так їм не було треба, як мучениці: по-перше, полька, по-друге, стражденна, по-третє, жінка, по-четверте, у чернечих шатах — навіть якщо й в уніатських… а може, по-перше, у чернечих шатах, по-друге, стражденна, по-третє, полька? Все одразу й укупі — ідеальна зброя, бич проти москаля із суцільного страждання та святості скручений!

Не було і дня, щоб мене кудись не повезли або щоб до мене когось не прислали, кому я мусила від самого початку пояснювати — кожен удар плазом по ногах, батогом по спині, смерть кожної сестрички описати в найменших деталях. Дзижчало, як у вулику. Спочатку в польських газетах, потім у чужинських і навіть заморських. Вони плутали все — місця, імена та прізвища; крім того, з французьких газет я нічого зрозуміти не могла, якби навіть і вистежила велику літеру, то за жодні скарби не дізналася б, про що мова; польські імена та прізвища оберталися якоюсь ні на що не схожою мішанкою.

Але лихо не спить, а москаль тим паче; десь там далеко — за пінськими болотами та литовськими пущами — дійшли паризькі газети до петербурзьких палаців і московських канцелярій. І не встигли вони потрапити до кав’ярень у Варшаві та Нижньому Новгороді, як у російських чиновників аж волосся дибки стало. Бити — справа звичайна, вся Росія б’є, там кожен від малого до старого дістає на горіхи; дитя від баби, баба від мужика, мужик від економа, економ від пана… дяк від попа, піп від єпископа, якщо єпископ запальний… Б’ють києм, ціпком, канчуком, тобто малахайкою, батурою, тобто нагайкою, рукою б’ють — долонею і кулаком, березовим пруттям, гіллякою, шнурком, намоченим у воді, коцюбою, б’ють різкою та мітлою і всім, що попід руку потрапить. Але крім биття стиха, свійського, домашнього, є також биття офіційне — це дозволяється суддівській і військовій владі, яка може вільно висікти обивателя або єгеря, хоч би він і душу Богові віддав, врешті — шкільній владі, якщо їй лише дітей захочеться бити. Інша справа — духовна влада; авжеж, дозволено попу п’яного дяка висварити, дозволено його й побити кулаками, києм шкуру виправити, але щоб черницям канчуки призначив як суддя? О, це вже для царських чиновників було занадто; міністр Священного Синоду Протасов одразу зайшовся вереском, допитуючись, чи насправді мені Семашко кулаком ніс ламав, чи йому василіянки палац будували і чи рахував він їм удари батогом. Натягли писарі нарукавники, наповнили каламарі чорнилом, приготували паперів стоси та заходилися рапорти писати, обстежувати й допитувати. На щастя, час спливав. У губернській Росії повільно, а в Парижі — швидко-швидесенько.

*

Не було і дня, щоб до мене хтось французькою не заговорив; тут звикли, що всі вельможні польські пани французькою розмовляють як рідною, тож і я, великих домів дочка, що від Ягеллонів і Мечиславів свій рід веде, повинна не лише по-слов’янському, а й по-їхньому балакати. А дзуськи! Я проста жінка, — кажу в таких випадках, — а тому по-простому думаю. Якщо Польща отак між чужими потугами розшарпана, що її майже нема, нехай вона в мові себе збереже. Кожен, хто вірить у Господа, може, як апостоли, розмовляти мовами людей і ангелів, а я, поки Польща знову не зблисне, жодного чужого слова з горла не випущу. Розмовляйте собі французькою чи латиною — я вдам, що ні в зуб не розумію. У вільній вітчизні ви зможете розмовляти зі мною і французькою, і англійською, і німецькою, і ще якою завгодно, але тепер — не смійте. Тепер польські слова нам увірені! А вони дивувалися: я так глибоко пойнята любов’ю до вітчизни, що й справді, від самого прибуття до Парижа жодного разу не показала, що щось в іншій мові розумію, жодного разу моїм обличчям не промайнула гримаса розуміння, коли вухо чуло французьку балачку.

Тільки тому поетові Словіковському, що про мене в Парижі вірші складав, я зізналася у своїй злості на дженджикуватих кавалерів і напахчених дам. Ах, мені до Риму треба, — кажу я йому, — до Риму, тут усі добрі до мене, але навколо самі пустоголовці й легкодухи… ніби приходять до мене як до мучениці, а я куди не вдарю, там не серце дзвонить, а немовби б’єш у товсте пузо або зіпсуті цимбали… приходять якісь, мовби просто з перин повилазили, варені в декокті[58] з кольорових горілок і тютюнового диму, витончені, лише завиті голівки нахилять, глипнуть то на мене, то на чищений нігтем ніготь. Він стривожено оглянув себе, але я поплескала його по плечі й кажу: Я тобі тільки тому це кажу, що одразу серце твоє чисто мені задзвеніло, як срібний дзвіночок. І бачиш, яка з мене простачка, скривавлене тіло, зболена душа… а сюди приходить до мене графиня, справжнє диво, що власними ногами, а не лежачи на подушках, бо якщо вірити словам, то вона більш зболена за мене: тут мігрень, там щось коле, там слабість у легенях і ґуля в горлі, у кожному члені таке, каже вона, страждання, що я аж засоромилася, що мої рани не досить болючі. Очка жовті, примружені, як тонкі смужки, міну