Читати книгу - "Дикі володарі"

— А Камені? Чому зруйновані менгіри? Це теж ваших рук справа?

— Поміркуйте самі: якщо прорвався я, значить, зможе хтось іще. Збіг обставин — і знову пролом буде пробитий, а чи залатають його вдруге? Ось тому й…

— Що ж ви тепер маєте намір робити?

— Жити. Звичайно, я розумію: сам-один я не здатен вилікувати ваш світ, не повернути в нього гармонію. Але хоча б почасти…

— Ну що ж, дякую за розмову, пане Ойсин.

* * *

Макферсон похитав головою, присів поруч із акваріумом, довго розглядав смугастих змієподібних рибок, що плавали між підводними рослинами.

— Що скажете, інспекторе?

— Цікаві створіння, — вимовив той не обертаючись. — Їм наше життя — ходити ногами, дихати повітрям — теж здалося б позбавленим гармонії…  Чому ви йому вірите, Дженроу?

— Я? Вірю?

— Облиште, зараз я говорю з вами не як представник слідчої комісії. Ну, то чому?

Губернатор і за сумісництвом директор лікарні знизав плечима.

— Щось є у ньому таке. Справжнє, — і додав, не очікувано для самого себе: — Чого в більшості з нас вже давно немає.

— Тому ви знищили в електронній базі дані про пана Ойсина: про те, коли він уперше потрапив до лікарні — тоді ще не на Острів Блаженних, а до тієї, дублінської, — інспектор не запитував, інспектор робив висновки. — А що аналізи? Адже ви напевно брали в нього зразки крові, шкіри й таке інше. Як результати?

— Звичайна людина, — чесно зізнався Дженроу. — Стан тілесного здоров’я — ідеальний.

— Ага. — Макферсон нарешті випрямився й відійшов від акваріума. Подивився у вікно: — Ну, думаю, на тому й закінчимо. Волію не літати ночами, марновірний, тому рушаю негайно — до сутінків встигнемо повернутися на землю. А з вашою справою… певно, вона ввійде в історію як ще одна нерозгадана, дивна подія. На щастя, ніхто не постраждав, то забудуть про неї швидко.

І вже прощаючись, додав, ніби не до ладу:

— А все-таки навряд чи рибам сподобалося б жити на суші, навіть коли б вони мали легені. Декільком першим поколінням — стовідсотково!

* * *

Золотавий, схожий на фенікса літачок здійнявся над Островом зробив коло, розвертаючись, щоб летіти до Великої землі. Інспектор Йен Макферсон замислено вистукував пальцями по поруччю, дивлячись в ілюмінатор.

Звідси Острів здавався мініатюрним, затиснутим у зашморзі бетонного паркану. Бурі пагорби, поміж ними — білі будиночки лікарні, вікна блищать у променях призахідного сонця, люди виглядають не більшими за мурах.

Інспектор придивився. На одному з пагорбів стояла людина.

Може, саме тут були Камені, може — ні. Але Макферсон ні секунди не сумнівався в тому, кого саме він побачив. І він знав, абсолютно точно знав, що пан Ойсин там робить.

Співає. І співатиме щодня — приходитиме й співатиме, дивлячись із пагорба на бурий пейзаж, на білі будиночки, на паркан і свинцеві хвилі за ним.

Відновлюватиме в такий спосіб гармонію у світі.

Смішно! Тільки божевільний міг до цього додуматися.

«Треба, — подумав Макферсон, — щоб Дженроу заборонив йому ходити туди. Все-таки…»

А Дженроу саме в цей момент укладався спати. На душі його було неспокійно, передчуття сну стискало груди.

Той сон уперше наснився йому тієї ночі, яка для всього іншого світу розтяглася на три доби. Відтоді в душі Дженроу оселився жах, і лягаючи в ліжко, губернатор Острова Блаженних завжди щільно запинав штори й перевіряв, чи замкнені двері. Але ні штори, ні двері не рятували — і посеред ночі він прокидався, спітнілий, хапаючи ротом повітря, немов риба, викинута на берег, і серце гупало так, ніби збиралося вискочити з грудей.

Саме берег являвся Дженроу в тому сні — берег Острова Блаженних, хоча паркану на тому березі чомусь не було. Білою бронзою танув захід, правічна тиша сходила на землю, на море — і ось крізь пагорби раптом в’їжджали вершники: один, другий, п’ятий… їх ставало дедалі більше, ставних, світловолосих, сірооких, у багряних плащах; вершники мчали вздовж крайки прибою, біля їхніх сідел погойдувалися круглі предмети, з яких щось капало на пісок, але призахідне сонце сліпило Дженроу очі, й він не міг розібрати, що ж це там у них…

Вершники мчали, лопотіли на вітрі їхні плащі, розвівалося волосся, виблискували наконечники списів. І цокіт кінських копит гуркотів, наче далекий дзвін.

НОВИЙ ГУТЕНБЕРГ

Спершу були раздягальня і душ. Випускників вишикували у дві шеренги (хлопчики праворуч, дівчатка ліворуч) і спровадили в довжелезні коридори з металевими шафками й вузькими лавами.

— Камери, — шепнув Дилда. І вказав очима на стелю, ніби Еріх сам не бачив.

— Роздягайтеся! — лунав із репродукторів голос директора їхньої школи. — Одяг і речі залишайте в шафках, із собою можна взяти лише декілька аркушів паперу, звичайний олівець та ластик. Їх ви маєте помістити в спеціальні контейнери й покласти до верхнього ящика шафки. Вміст контейнерів пройде тестування, щоб виявити, чи немає там елементів, які можуть бути ідентифіковані як незаконні носії інформації. На випадок виявлення…

Ну, й так далі, вони цю бодягу чули не вперше. Звична справа: якщо на контрольних наприкінці четверті чи півріччя школа не могла собі дозволити таку перевірку, то вже на випускних іспитах — обов’язково! Магда розповідала, що уряд навіть кошти виділяє тим школам, які не здатні оплатити тестування, — а в Магди батько працює в міністерстві освіти, він точно в курсі.

— Не затримуйтесь! — прогримів директор. — Раздягайтесь — і миттю в душ!

Турбу-ується! Машинний час тут, в «тестятнику», дорогучий, а іспит триває не одну годину. Знову ж таки, всі ці душі й інші «чищення»… Набігає солідно.

Еріх із сумом подумав про ті часи, коли на екзамен можна було пронести допотопні мобілку чи пейджер — громіздкі, розміром з півкулака, а то й більші! Йому прадід розповідав, він саме так колись і склав історію: домовився з приятелем, просто з іспита скинув йому питання, отримав відповіді, записав — і готово!

Ех, були часи! А тепер науково-технічний прогрес й інформатизація суспільства он який крок зробили вперед — і дарма. Проти кожного лому свій прийом: від дезодорантного пера — душ, від мініпередатчиків, вживлених під шкіру, — екрануючі стіни класу плюс «глушилки»… І рентгеном, кажуть, просвічують так, що жодних шансів.

Щодо рентгену Еріх не знав, а все інше було правдою. Їхня школа, звичайно, не супербагата, але жодна річна контрольна без перевірки не проводилася. Авторитет установи слід підтримувати, любила повторювати, наслухавшись усіляких мудрих думок, Магда; до того ж,