Читати книгу - "Парадокс любові"

3) Європа і Сполучені Штати: різні табу

Згадуються епізоди, які останніми роками були в центрі уваги північноамериканської хроніки: суддя Кларенс Томас, консерватор, якого 1991 року звинуватили в тому, що він провадив непристойні розмови з університетським колегою, горезвісна справа Клінтона — Левінської, прикрощі губернатора Нью-Йорка Еліота Шпитцера, чемпіона з боротьби з проституцією, якого 2007 року застали з гарненькою двадцятидворічною чорнявкою, послуги якої оплачував він за рахунком, публічне зізнання у гріхах його наступника у присутності дружини під час вступу на посаду, зі страху, щоб їх потім не розкрила преса, атака 2008 року на директора МВФ Домініка Стросс-Кана, якого звинуватили в інтимному зв'язку із одною зі своїх співробітниць. Ці спальні історії щоразу так збурюють Америку, включно з лівицею і правицею, наче під загрозою опинилася конституція країни. Політиків запитують не: «Кохаєте ви свою дружину?», а «Чи зраджували ви своїй дружині?» Порушення передує нормі. Якщо не враховувати того, що поборники чеснот мають кумедний вигляд, коли їх застають в обіймах call girl[66], пристрасність цих дебатів дивує французів. У США вчені шукають ген вірності, щоб прищепити його джиґунам та хвойдам, партнерів тут перевіряють на міцність за допомогою honey traps (в буквальному сенсі: «медових пасток»), посилаючи спокусника чи спокусницю з провокативною метою: а ну ж бо не втерпить? Як зразок суворих звичаїв та одношлюбності прославляють володаря Південного полюсу — пінгвіна; для невірників та невірниць улаштовують спеціальні семінари, де, як ото дисидентів у Радянському Союзі, їх перевиховують у групах сімейної психотерапії, пояснюючи, що «реакції зрадженої дружини дорівнюють симптомам посттравматичного шоку в жертв таких грандіозних катастроф, як, наприклад, 11 вересня». Нам така аналогія видається гротескною. Зрозуміло, що політичні діячі в сфері особистого життя мусять поводитися зразково: публічна людина не належить сама собі, якщо вона хоче керувати іншими, то повинна вміти керувати своїми інстинктами[67]. Але чому цю вимогу треба поширювати на пересічних громадян, вимагаючи від них бездоганної поведінки?

Як по правді, то все химерно перевернулося: все відбувається так, наче американці не пам'ятають основних тез англо-американського лібералізму, тобто ідей Мандевіля та Адама Сміта, які в задоволенні особистих пороків убачали рушій суспільного блага[68], тоді як Робесп'єр під час Французької революції марно силкувався запровадити «урядування чесноти». І ось, забувши про те, що одним із досягнень новочасної доби є розмежування поміж політичним та домашнім ладом, американці у моральній сфері намагаються побудувати суспільство Добра, яке викорчувало б розпусту із людських душ. Виявити невірність у коханні майже все одно, що поставити під сумнів суспільну угоду 1787 року між людьми всіх станів, рас, релігій, оскільки шлюб став символом засадничої національної присяги. Буцім особисте «я» в американців — тільки дзеркало суспільства: якщо мала батьківщина, тобто сім'я, вагається через непорозуміння поміж членами подружжя, то що буде на випадок загрози з великою батьківщиною? Головний аргумент консерваторів: той, хто зраджує дружину, зраджує і свою країну, ось як! Ось чому необхідно, щоб зізнання в цьому було публічним: тоді воно стає таким собі колективним покутуванням гріхів, і любовні походеньки вождів допомагають позбутися слабості й усьому народові, який відновлює норму, картаючи її порушення.

Чим же пояснити таку разючу відмінність від Європи, зокрема, від Франції, де інтимне життя державних діячів і приватних осіб не таке вже й бездоганне? Немає сумніву, що йдеться про культурні відмінності: американці вірять в святість шлюбної угоди, французи зводять до контракту саму таїну. Одні керуються буквою, другі — духом. А головне в тому, що не збігаються наші табу: в Франції (католицька традиція зобов'язує) непристойними є гроші, в Америці (наслідок протестантизму) непристойним є секс. «Greed is good» (1), — кажуть одні, «Франція гнучка — ми зводимося навіть із дивана», — кажуть інші (Лямартін). Релігійне пуританство англо-американців урівноважується ненатлою жадобою зиску. Тут без кінця захоплюються фінансовими успіхами, там незмірно поблажливі до людських слабостей. І оскільки будь-який мораліст одної гожої днини вчиняє гріх, що його він так розвінчує, відраза Франції до грошви не стає на заваді корупції поміж її елітою, а цнотливі проповіді американців не заважають процвітанню в них, як і всюди, подружньої невірності. Сучасному суспільству важко змиритися з тим, що йому притаманна аморальність, воно тлумачить цю тему лише в дисциплінарних, релігійних чи психіатричних термінах. Проте в тому, що стосується моралі, англійцям варто було б повчитися в помірності у старого світу. Я менше певен того, що за нашої кризової доби французам треба перейматися прагненням до наживи, що притаманне американцям. Якщо зважити все, то легковажність не така небезпечна, ніж грошолюбство, яке поставило світ на коліна: Казанова симпатичніший, ніж Медофф. Сильна демократія терпляче ставиться до тендітності шлюбних зв'язків та індивідуального вияву легкодухості. Не можна вимагати від жінки чи чоловіка того, що понад людські сили, тобто бездоганної постійності: «Нижче пояса нема ні віри, ні закону», як мовиться в італійському прислів'ї. Врешті, справжня вірність вимагає більшого, ніж суворе фізичне повстримання, і якщо кохання дужче, то воно зуміє подолати такі епізоди. У 1929 році в есе «Шлюб і мораль» Бертран Рассел рекомендував це питання вирішувати по-французькому, тобто ставитися з більшою терплячістю до минущих захоплень як чоловіків, так і жінок, аби лиш вони не порушували сімейного життя й не заважали вихованню дітей. Мир у родині передбачає невеликі компроміси поміж чоловіком і жінкою, які свідчать про достеменну витонченість. Кожному доводиться бодай раз у житті бути ошуканцем чи ошуканим, тож непостійність дружини можна пережити, хоч воно і боляче.

У певному стосунку подружня невірність може розглядатися не як ворог подружжя, а як його союзниця, — перепочинок, таке собі перевстановлення зв'язку шляхом певних порушень. Як сповіщають історики, в XVIII столітті звичай, приурочений до Валентинового дня (звідси і теперішній празник святого Валентина), дозволяв жінкам на півночі Франції декілька днів на рік вдаватися до любовних утіх з відома і на очах у чоловіка з «Валентином», кавалером, якого жінка сама й обирала. «Любенький поділ» (Фур'є) був для подружжя благодатним антрактом: не скасовуючи іншого, він тимчасово полегшує шлюбні пута на час пригоди й часто зміцнює ослаблений шлюб. Що таке, наприклад, обмін партнерами, як не техніка опору ерозії, яка полягає в тому, щоб дозволити іншому відійти убік, залишаючись в полі зору? Я поступаюся тобі моєю дружиною, моїм чоловіком під час вечірки, та ми пильно наглядаємо за ними, щоб потім без труднощів повернути їх. Краще залицяння під контролем, ніж безконтрольні походеньки. Я