Читати книгу - "Почни з Чому"

СПРАВЖНЯ ДОВІРА ПОЧИНАЄТЬСЯ З НЕВИДИМОГО

«Рембо-2, - почувся голос у рації бригадного генерала Джампера,— ваша група 180, двадцять п’ять миль, closingfast».

«Є радарний контакт»,— це Рембо-2 доповідає, що він запеленгував ворожу групу на своєму радарі. Бригадний генерал Джон Джампер був досвідченим пілотом F-15, який налітав більше тисячі бойових годин. За всіма показниками він був одним із найкращих. Народився у містечку Париж, штат Техас, і зробив неймовірну кар’єру. Літав практично на всьому, що було у Збройних Силах США — від вантажних літаків до винищувачів. Мав чимало нагород і відзнак, був командиром бойового авіакрила і втіленням усього того, що стоїть за словами «військовий льотчик». Розумний і надійний.

Але того дня реакція Джампера не відповідала ситуації, у якій він опинився. Від нього чекають або застосування зброї, або здійснення якогось іншого оборонного маневру. Побоюючись, що Джампер зловив не той контакт на своєму радарі, капітан Лорі Робінсон спокійно повторювала те, що вона могла бачити за багато миль від Джампера: «Рембо 2, дайте підтвердження радарного контакту. Ваша група зараз 190, двадцять миль».

Штурман наведення авіаційних систем спостерігала за тим, що відбувається, на екрані свого радара у найближчому центрі оперативного управління. Це була Лорі Робінсон, і її робота — направляти пілота на ворожий літак, щоб він міг його перехопити і знищити. На відміну від авіадиспетчера, робота якого полягає в тому, щоб літаки не зіткнулися, штурман наведення авіаційних систем має якомога ближче підвести літак до ворога. Зі спостережної точки на екрані радара лише штурман може бачити загальну картину, оскільки навігаційна система в кабіні пілота показує лише те, що є безпосередньо перед літаком.

Однак капітан Робінсон вважала, що її робота — це дещо більше, ніж просто стежити за радаром, дещо більше, ніж бути очима й вухами пілотів, які мчать на боротьбу зі злом зі швидкістю 1500 миль на годину. Капітан Робінсон знала, ЧОМУ її робота важлива. Вона відчувала, що вона відповідає за те, щоб прокласти шлях для пілотів, яких вела, так, щоб вони могли якнайкраще зробити свою справу. І саме тому вона виконувала свою роботу дуже добре. Робінсон не могла помилитися, інакше втратила б довіру пілотів і, що найгірше, вони втратили б упевненість у собі. А саме впевненість дозволяє пілотам так добре виконувати свою роботу.

І потім це сталося. Чуючи спокійний голос Джампера по радіо, капітан Робінсон зрозуміла, що він не знає про загрозу, яка чекає на нього. У безхмарний день, у пустелі, на висоті 20 тисяч футів, сигнал небезпеки пролунав у винищувачі Рембо 2 — надсучасному літаку вартістю 25 мільйонів доларів. Джампер відірвав погляд від екрана свого радара і побачив ворога, що наближався. «ПОВОРОТ ПРАВОРУЧ! ПОВОРОТ ПРАВОРУЧ!» — прокричав він у мікрофон. 9 жовтня 1988 року бригадний генерал Джон П. Джампер був убитий.

Капітан Робінсон чекала. Це була моторошна тиша. Незабаром Джампер увірвався в кімнату агентів бази військово-повітряних сил США Нелліс. «Ти мене вбила!» — гаркнув він на капітана Робінсон. Авіабаза у пустелі Невада є місцем розташування Школи винищувачів, і того дня генерал Джон Джампер був убитий ракетою, випущеною з іншого американського винищувача, який виконував роль ворога у стимуляторі повітряного бою.

«Сер, це була не моя помилка»,— спокійно відповіла капітан Робінсон. «Подивись відео. Побачиш». Генерал Джампер, на той час командувач 57-го авіакрила, випускник Школи винищувачів повітряних сил США і колишній інструктор авіабази Нелліс, у робочому порядку оцінював кожну деталь кожної своєї тренувальної місії. Пілоти часто проглядали відеозаписи, щоб проаналізувати виконані ними вправи. Відео не брехало. І того дня також. Воно показало, що помилки припустився він, а не капітан Робінсон. Це була класична груба помилка. Він забув, що є членом команди. Забув, що його здібності — не єдине, завдяки чому він може так класно виконував свою роботу. Джампер був одним із найкращих, тому що були інші, які супроводжували його політ. Розгалужена інфраструктура — люди, яких він не міг бачити.

Жодних сумнівів у тому, що генерал Джампер отримав найкраще обладнання, найкращу технологію і найкращу підготовку, які можна було отримати за гроші. Але саме завдяки механіці, наставникам, його друзям-пілотам, культурі військово-повітряних сил і капітану Робінсон він міг вірити в те, що зможе виконати свою роботу. Генерал забув, ЧОМУ він такий класний пілот,— і за долю секунди прийняв рішення, яке коштувало йому життя. Але саме для цього й існують навчання — щоб учитися на власних помилках і успіхах.

Років за шістнадцять після цього уроку в пустелі Невада Джампер уже мав на погонах по чотири генеральські зірки і був начальником штабу Військово-повітряних Сил США з 2001 по 2005 роки — це найвища посада в усіх Військово-повітряних силах США, яка передбачає носіння військової форми. Він відповідав за організацію, підготовку та спорядження майже 700 тисяч військових, гвардійців, резервістів та цивільної оборони, які служили на території США і за кордоном. Будучи членом Комітету начальників штабів, він, разом із керівниками інших служб, консультував Міністра оборони США, Національну раду безпеки і Президента.

Однак ця історія не про генерала Джампера. Ця історія про Лорі Робінсон. Бригадний генерал Військово-повітряних сил, вона більше не стежить за ідентифікатором на екрані. В її житті більше немає «невизначених літаків», «бандитів» і вигаданих у військово-повітряних силах прізвиськ для «гарних і поганих хлопців». Та хоча її робота й змінилася, генерал Робінсон щоранку починає день з того, що нагадує собі, ЧОМУ вона прийшла на роботу.

Їй бракує «її дітей», як вона називає всіх тих, хто служить під її командуванням, тож генерал Робінсон продовжує шукати шляхи, йдучи якими, інші можуть розвиватися самі й розвивати свою організацію далі. «Минув час, коли можна було думати про себе. Зараз треба думати про лейтенантів, які йдуть за тобою»,— нагадувала вона своїм студентам, коли працювала інструктором у школі винищувачів. «Якщо так чинитимуть усі, хто служить у збройних силах,— вела вона далі, розповідаючи про те, ЧОМУ вона робить те, що робить,— тоді ми залишимо і збройні сили, і нашу країну у кращій формі, ніж вони були до нас. А хіба це не достойна місія?» І саме це відчуття мети, чітке усвідомлення того, ЧОМУ вона приходить на роботу, й стало наріжним каменем успіху генерала Робінсон. І саме це, як не дивно, і є найважливішим.

Торувати шлях для інших, щоб вони, упевнені у собі, могли зробити щось більше і краще,— це, своєю