Читати книгу - "Війна у натовпі"

на краю могили. Один з наших став перед ним у десяти кроках і навів СКС. Він вистрілив двічі так, щоб кулі пройшли в кількох міліметрах від правого та лівого вуха. Богомаз похитнувся. Ми мовчки сіли до машини і поїхали геть. І тут мої уявлення про людську природу похитнулись. Богомаз біг за нами голий і кричав: "Куди ж ви? Ви ж обіцяли взяти мене на Кочієри!" Він спіткнувся і впав, а ми собі поїхали.

Тихе, сумне замилування викликають спогади про війну 1992 року у всіх її учасників. Сонце, легкість, достигання плодів у садах, зброя і свобода. "Насолоджуйтесь війною, мир буде жахливим". Це наймудріше зі всього, що було сказано після Екклезіаста.

Був у нас один француз Олів'є (наші дали йому поганяло Вінегрет). Років вісімнадцяти. Він страшенно пишався партійним квитком французького національного фронту. З його розповідей я зрозумів, що це якесь "кидалово", на зразок Народного Руху. Олів'є був дисциплінований і смішний.

Існує хибне уявлення щодо ролі Чотирнадцятої армії. Насправді під час боїв у Бендерах поранені придністровці вмирали під воротами армійських частин. Їх не пускали всередину. Озброєння козацтва та Республіканської гвардії відбувалося таким чином: натовп жінок оточував склади і змушував охорону до здачі, після чого чоловіки виносили зброю. Іноді вартові чи начальники караулів просили їх зв'язати. Ані Чотирнадцята армія, ані Росія нікому і ні яким чином не допомагали. Все, що було доброго з їхнього боку, — це ініціатива окремих осіб, яка не схвалювалася начальством. На замітку майбутньому сепаратисту: метрополії завжди зраджують своїх у колоніях.

Наша участь страшенно дратувала як молдаван, так і росіян. В бюрократичних надрах ООН це сприймалось як розширення числа учасників конфлікту. Кравчуку закидали з усіх сторін. В липні його прес-служба заявила про підписання указу Президента України про вивід усіх українських добровольчих підрозділів з Придністров'я. Я був вражений: таке могло статися тільки в божевільній ситуації початку дев'яностих. У відповідь я опублікував свою заяву: згідно до указу Президента України, УНСО розпочинає поетапне виведення своїх підрозділів з території ПМР, яке мусить бути завершене не пізніше травня 1995 року.

Найцікавіше було в Дубоссарах. Лінія фронту проходила через приватний сектор. Гілки дерев ламалися від достиглої черешні. Ти дивишся і міркуєш: піти нарвати підстрелять, не нарвати — жаба задавить. Як правило йшли. Пригадується історія, як спекотного дня іспанська принцеса ласувала морозивом і примовляла: "Боже, як добре! Якби до того ж це було й грішно!" Якою смачною була черешня, за яку ти ризикнув життям!

Усе добре колись та минає. Закінчувалась і війна. Почалися проблеми з придністровськими ментами, проросійською частиною Республіканської гвардії та розвідкою Чотирнадцятої армії. Нас примушували складати зброю. Викрили і нашу схованку зі зброєю та боєприпасами (близько півтонни), що ми їх приготували для вивозу в Україну. Нас здав один негідник, котрий деякий час виконував функції заступника по тилу. Більшу частину людей довелося вивозити в Україну.

Ми стежили за тим, аби люди виходили чисті, без зброї та набоїв, які вивозились централізовано. Зазвичай робилося так. Бійців, що від'їжджали з бази, обшукував командир, витрушуючи з них гранати, набої, тротилові шашки тощо. Далі їх везли до кордону і там шмонали ще раз і, що дивно, знову знаходили в заначках гранати, набої, тротил. Очищені в такий спосіб люди самі рушали через кордон, де їх перепиняли на найближчому посту міліції (героїв видно здалеку!) і під час нового обшуку знову знаходили в них повний джентльменський набір криміналу. Таким чином, частина людей одразу ж потрапляла в тюрму.

Одного ранку казарму із залишками нашого війська оточили гвардійці. Одночасно заарештували командирів підрозділів. Хоча наші були вже беззбройні, гвардійці не наважувалися зайти всередину. Так тривало до ночі, коли нашим вдалося вислизнути й вшитися в бік українського кордону. Гвардійці тримали в облозі порожню казарму майже добу.

Завершилася придністровська кампанія. Для варягів усі кампанії закінчуються однаково. Єдиний спосіб уникнути принизливого роззброєння — це або вчасно забиратися самим, або роззброювати дружній уряд. Усі ми, організатори й учасники війни, зробили велику помилку. Необхідно було перетворювати Придністров'я у слов'янську Чечню, робити його територією, вільною від закону, йти на збурення Одеської області та Молдавії, оголосити Придністров'я притулком революції. На жаль, реалізовувалась банальна сепаратистська ідея.

Нині Придністров'я перебуває в жалюгідному стані. Деморалізація та економічний занепад, незважаючи на те, що республікою керують здібні і сильні люди. Проте вони не знали, що революцію не можна зупиняти.

Частині людей просто не було куди повертатися. Це були "отпетые". Вони могли існувати лише в умовах жорсткої дисципліни. Або їм треба було стріляти в потилицю. Ми оселили їх в якійсь ничці в Тернополі, сподіваючись у скорому часі почати ще яку-небудь війну.

На жаль, невдовзі з'ясувалося, що ні в кого не доходять руки ними займатися. Хлопці розслабились. Якось увечері, тиняючись поблизу залізничного вокзалу, вони здибали якогось сержанта (чи то відпускника, чи то дезертира). Випили з ним пива, потім посварилися, задушили, викололи йому очі (розповсюджений забобон, що в очах вбитого лишається зображення вбивці) й втопили труп у ставку. Їх накрили на другий же день. Вони мали нахабство не втекти.

Ми починали з того, з чого починало козацтво у XVI ст. — з молдавських походів. Нам багато що закидали, проте я так і не можу зрозуміти: чому це Вишневецькому було можна, а, наприклад, Корчинському — ні?

Експортувати революцію необхідно. Чим більше її вивозити, тим більше її стає. Для того, аби панувати, треба тікати. Втікачами, вигнанцями, емігрантами створено імперії, цивілізації, світи.

Гадаю, свого часу переселення народів здійснювалося так само, як і сьогодні. Завоювання відбувались не як походи, а як еміграційні хвилі. Вже сьогодні в Європі найцікавіші не праві (які здебільшого гомосексуалісти), а алжирці, турки і курди. Азербайджанські вірмени цікавіші за вірменських вірменів. Українська нація може бути створена тільки за межами української території.

Ісламська ера "Хіджра" починає свій лік від втечі Мухаммада до Медини. Пройшло всього лише двадцять років, і його учні перемогли Еран-Шахр та Єгипет і нарешті спалили всім обридлу Олександрійську бібліотеку.

Славко

ФОРТ РАШКІВ

Під час перебування в ПМР мені, тоді виконуючому технічні функції, довелося, зважаючи на відсутність стройових командирів, деякий час "покомандувати" тиловою базою УНСО в Рашкові. Там на відпочинку перебували зміни з-під Кошниці та Кочієрів, а також з караулу в Рибниці. Вірний принципу не залишати солдату зайвої хвилини вільного часу, я допікав особовий склад інженерним обладнанням позиції, за що отримав наганяй від Корчинського. Мовляв, перетворив бойовий