read-books.club » Сучасна проза » Все те незриме світло 📚 - Українською

Читати книгу - "Все те незриме світло"

140
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Все те незриме світло" автора Ентоні Дорр. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 32 33 34 ... 104
Перейти на сторінку:
й вона теж. Обидва поринають у спогади.

— Світ у мене отут, — зізнається він і постукує кінчиками пальців по обкладинці Дарвіна. — А також у радіоприймачах. Просто під рукою.

Етьєн чимось схожий на дитину — скромний у своїх потребах і цілком вільний від будь-яких часових зобов’язань. Однак вона розуміє, що до нього приходять жахи такі сильні, такі численні, що вона майже відчуває, як цей жах пульсує у нього всередині. Так, наче за вікном своєї свідомості він бачить якогось звіра.

— Почитай мені ще трохи, будь ласка, — просить вона.

Етьєн розгортає книжку й шепоче:

— «Захват — це заслабке означення почуттів біолога, який уперше сам забрідає в бразильський ліс…»

Послухавши кілька абзаців, Марі-Лор без вступу каже:

— Розкажи мені про ту спальню нагорі. Яка навпроти моєї. — Він замовкає. Знову дихає швидко, знервовано. — У її глибині є маленькі двері, але вони замкнуті, — править своєї вона. — Що там?

Він так довго нічого не відповідає, що вона непокоїться, чи не образила його. Але потім він підводиться, його коліна тріщать, мов гілки.

— У тебе знову болить голова?

— Ходи зі мною.

Вони піднімаються сходами нагору. На шостому поверсі звертають ліворуч, й Етьєн широко розчиняє двері кімнати, що колись належала її дідові. Вона вже не раз усе в ній обмацала: дерев’яне весло, прибите до стіни, вікно з довгими фіранками. Односпальне ліжко. Модель корабля на полиці. Біля задньої стіни стоїть гардероб, такий великий, що вона не може ні дістати до його верхівки, ні розкинути руки й торкнутися до обох боків одночасно.

— Це його речі?

Етьєн відмикає дверцята поруч із гардеробом.

— Заходь.

Марі-Лор навпомацки заходить. Сухе, застояне тепле повітря. Розбігаються миші. Вона намацує драбину.

— Вона веде на горище. Тут невисоко.

Сім щаблин. Нагорі вона випростується; за її відчуттями, це довге приміщення з пологими стінами, притиснуте гребенем даху. Навіть у найвищому місці стеля лише трохи вища за неї.

Етьєн піднімається слідом і бере її за руку. Під ногами в неї якісь шнури. Вони з дідусем петляють поміж запилених коробок, завалюють будівельного козла; він веде її через нетрі до наче оббитої лавки для піаніно й допомагає сісти.

— Ми на горищі. Перед нами — димар. Поклади руки на стіл. Отак.

Поверхню столу вкривають металеві коробки з трубками, котушками, перемикачами, шкалами. Щонайменше один грамофон. Уся ця частина горища, усвідомлює вона, — це якийсь механізм. Сонце гріє черепицю в них над головами. Етьєн вдягає на Марі-Лор навушники. Крізь них вона чує, як він повертає ручку, щось вмикає, а тоді, так, наче просто в неї в голові, піаніно починає грати приємну, просту мелодію.

Музика затихає, лунає однотонний голос: «Уявіть собі вуглину, що горить у печі у вас вдома. Бачите її, діти? Цей шматок вугілля колись був зеленою рослиною, папороттю або очеретом, що жив мільйон років тому, чи, може, два мільйони років, чи сто мільйонів років тому…»

За якийсь час голос знову поступається піаніно. Дідусь знімає з неї навушники.

— У дитинстві мій брат був талановитий в усьому, але найбільше люди захоплювалися його голосом. Монашки із собору святого Вікентія хотіли зібрати хор, щоб він у ньому був солістом. Ми з Анрі мали мрію — записувати й продавати платівки. Він мав голос, а я — мізки, а в ті часи платівки були в моді. І майже ніхто не записував передачі для дітей. Отож я звернувся до паризької звукозаписної студії, вони виявили зацікавлення. Я написав десять різних сценаріїв про науку, Анрі кілька разів їх перечитав, і нарешті ми приступили до запису. Твій батько був ще малий, але весь час приходив і слухав. То були одні з найщасливіших днів мого життя.

— А тоді почалася війна.

— Ми стали зв’язківцями. Наша з твоїм дідусем робота полягала в прокладанні телеграфних дротів від заданих координат у тилу до офіцерів на фронті. Мало не щоночі вороги стріляли над окопами парашутними сигнальними ракетами — короткими жмутами зірок, що злітали в повітря, аби освітити цілі для снайперів. Доки вони горіли, кожен солдат у радіусі їхньої дії завмирав. Іноді за годину вибухали десь вісімдесят чи дев’яносто таких ракет, одна за одною, і ніч ставала дивно світлою. Ставало так тихо, було чути лише шипіння ракет, а потім — свистіння кулі, випущеної снайпером, що мелькала в темряві і вгрузала в багнюку. Ми старалися триматися якомога ближче один до одного. Але іноді на мене наче нападав параліч — я нічим не міг поворушити, навіть пальцями. Не міг розплющити очі. Анрі лежав поруч зі мною й нашіптував ті тексти, ті, що ми записували. Іноді й цілу ніч. Знову й знову. Наче витворював навколо нас якийсь захисний щит. До самого ранку.

— Але він загинув.

— А я — ні.

Оце, розуміє вона, основа його страху, всіх страхів. Думка, що світло, яке ти не в змозі зупинити, зупиниться на тобі й наведе кулю.

— Хто це все зробив, дідусю? Цей механізм.

— Я. Після війни. Збирав його роками.

— А як він працює?

— Це радіопередавач. Оцей перемикач, — він підносить до нього її руку, — вмикає мікрофон, а цей — фонограф. Отут підсилювач премодуляції, оце — лампи, а це — котушки. Антена простягається вздовж димаря. Дванадцять метрів. Відчуваєш цей важіль? Уяви, що енергія — це хвилі, а передавач посилає ці хвилі рівними колами. Твій голос їх деформує…

Вона перестає слухати. Це все запорошене, заплутане й заворожливе водночас. Скільки ж цьому обладнанню років? Десять? Двадцять?

— А що ти передаєш?

— Записи свого брата. Паризька студія втратила інтерес, але щоночі я програвав усі десять наших платівок, доки більшість із них зовсім стерлися. І цю мелодію.

— Це піаніно?

— «Місячне світло» Дебюссі, — він торкається металевого циліндра із кулькою згори. — Я просто вставляю мікрофон у грамофонну трубу — і voilà!

Вона нахиляється над мікрофоном і каже:

— Привіт усім. — Він сміється своїм легким сміхом. — А діти коли-небудь це слухали?

— Не знаю.

— Далеко долинає сигнал?

— Далеко.

— До Англії?

— Легко.

— До Парижа?

— Так. Але я не намагався дістати до Англії. Чи до Парижа. Я думав, що як сигнал буде досить потужний, брат мене почує. Що це принесе йому спокій, захистить його так, як він завжди захищав мене.

— То ти грав своєму братові його власний голос? Коли його вже не було серед живих?

— І Дебюссі.

— Він коли-небудь відповідав?

Горище поскрипує. Що за привиди зараз літають уздовж стін, намагаючись їх підслухати? Вона майже відчуває в повітрі запах Етьєнового страху.

— Ні, — відказує він. — Ніколи.

Парфумер

Його звати Клод Левіт, але всі його кличуть Великим Клодом. Ось

1 ... 32 33 34 ... 104
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Все те незриме світло», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Все те незриме світло"