Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

жінки, хлопці, дівчата й немовлята, що зібрались подивитись на маскарад, аж завищали в захваті, побачивши, як урочисто простує до входу в сад містер Піквік з розбійником з одного боку і трубадуром— з другого. З неменшим захопленням привітали вони й зусилля містера Тапмена вмостити свій капелюх собі на голову.

Свято було влаштоване надзвичайно розкішно. Садок був понад акр[19] з чвертю завбільшки і ввесь кишів людьми. Але, головне, там була місис Лео Гантер у костюмі Мінерви, яка особисто приймала гостей, пишаючись тим, що зібрала докупи стільки видатних осіб.

— Містер Піквік, мадам, — сказав слуга, коли названий джентльмен, з капелюхом у руці й бандитом та трубадуром обабіч, наблизився до господині — богині.

— Що? Де? — в захопленні скрикнула місис Гантер.

— Тут, — сказав містер Піквік.

— Невже ж це правда, і я маю щастя бачити самого містера Піквіка? — ніби не могла йняти віри місис Гантер.

— Саме його, мадам, — відповів містер Піквік низенько схиляючись. — Дозвольте відрекомендувати авторці „Конаючої жаби“ моїх друзів: містера Тапмена, містера Снодграса і містера Вінкла.

— Містер Піквік, — сказала місис Гантер. — Я мушу взяти з вас слово, що ви цілий сьогоднішній день не відходитимете від мене. Тут будуть сотні людей, і мені конче потрібно познайомити їх з вами.

— Ви дуже люб’язні, мадам, — відповів містер Піквік.

— Насамперед, ось мої дівчатка. Я майже забула про них, — промовила Мінерва[20], байдужо показуючи на пару цілком дорослих леді, з яких молодшій було років щось з двадцять, а друга була років на два старша за неї. Обидві були в платтячках дитячого фасону, але в записках містера Піквіка не зазначено виразно, що було причиною цього: бажання надати молодшого вигляду донькам чи їхній мамі.

— Дуже милі дівчата, — сказав містер Піквік, коли відрекомендовані йому леді з підстрибом побігли до інших гостей.

Незабаром розпочався концертний відділ. Чотири співаки з невідомої країни, ставши в екзотичних убраннях під яблунею, щоб мати мальовничіший вигляд, виконали кілька своїх національних пісень. Це, здавалось, було не дуже важко, бо ввесь секрет співів полягав у тому, що троє артистів рохкали, а четвертий пугикав. Коли цей інтересний номер з кінчився під загальні оплески, якийсь хлопець заходився виробляти всякі штуки з стільцем. Він вискакував на нього, пролазив під ніжками, падав разом Із ним на землю, крутився круг нього і робив усе, що можна робити з стільцем, не сідаючи на нього. Нарешті, він зав’язав власні ноги краваткою круг своєї шиї і показав, з якою легкістю людина може прибрати вигляду збільшеної жаби. Цей номер захопив усіх глядачів. Після того слабенький голосок місис Пот процвіріньчав щось, з чемності взяте за романс. Проте це було дуже класично й цілком у дусі Аполлона, бо Аполлон був композитор, а композитори рідко бувають добрими виконавцями не тільки чужих, а й своїх творів. Далі продекламувала славетну „Оду конаючій жабі" місис Гантер. Ясно, що вона повторила її ще раз і, напевне, прочитала б і втрете, якби переважна більшість гостей, думаючи про сніданок, не присоромила решту за таке зловживання добрості місис Гантер. Хоч як щиро виявляла авторка бажання продекламувати ще раз свою оду, та благородні гості не дали їй на це своєї згоди; і тільки відчинилися двері їдальні, всі, хто вже бував тут, кинулися туди з усією можливою швидкістю. Бо добре було відомо, що, запросивши в гостину сто чоловік, місис Гантер готувала сніданок на п’ятдесят осіб — для „левів", а дрібніші тварини мусили дбати про себе самі.

— А де ж містер Пот? — спитала місис Лео Гантер, зібравши круг себе всіх тих левів.

— Я тут, — відповів видавець з найвіддаленішоґо краю кімнати, не маючи ніякої надії дістати якунебудь їжу без спеціальної хазяйчиної ласки.

— Чого ж ви не йдете сюди?

— О, прошу не турбуйтесь за нього, — якнайлюб’язнішим голосом сказала місис Пот, — ви завдаєте собі силу зайвого клопоту, люба місис Гантер. Йому й там дуже добре; правда ж, серце?

— Звичайно, голубонько, — відповів безталанний Пот, похмуро всміхаючись. Горе й з тим нагаєм! Мускулясту руку, що з такою велетенською силою шмагала ним вади суспільства, паралізував погляд владної місис Пот.

Місис Лео Гантер переможно озиралась навкруги. Містер Тапмен частував кількох левиць омаровим салатом, виявляючи при цьому манери, ніколи не бачені в бандитів. Містер Снодграс зайшов у палкі суперечки з молодою леді, що постачала поезію для „Ітонсвілської газети", а містер Піквік чарував усіх без винятку.

Здавалось, знамените товариство зібралося все, коли містер Гантер, що в таких випадках мусив стояти коло дверей і розважати розмовами менш видатних гостей, несподівано скрикнув:

— Містер Чарльз Фіц-Маршал, моя люба!

— О, дуже рада, — сказала місис Гантер, — я давно вже чекаю на нього. Посуньтесь, прошу, і дайте місце для містера Фіц-Маршала, панове. Скажи містерові Фіц-Маршалу, щоб ішов безпосередньо до мене дістати нагінку за запізнення.

— Іду, дорога мадам, іду… — пролунав голос, — хутко, яко можу… тиск людей… повна кімната… важка робота… дуже.

Ніж і виделка випали з рук містера Піквіка. Він глянув через стіл на містера Тапмена, що й собі впустив ніж і виделку і, здавалося, збирався зомліти.

— А! — чувся голос, поки власник його прокладав собі дорогу крізь останні двадцять п’ять турків, офіцерів, рицарів та Карлів Других, що відділяли його від стола, — здорово зроблено… хоч патент брати… жодної зморшки на моєму вбранні, хоч перед тим було все пожмакане… непогана ідея — прасувати на людині… га? інтересний спосіб… хоч важкенький… дуже.

З цими уривчастими фразами продирався до стола молодий чоловік у формі морського офіцера, в якому здивовані Піквікці не могли не впізнати містера Альфреда Джінгла. Злочинець ледве встиг стиснути руку місис Гантер, як очі його зустріли обурений погляд містера Піквіка.

— Алло! — промовив містер Джінгл. — Зовсім забув… нічого не сказав форейторові… Треба бігти… зараз повернуся.

— Слуга або мій чоловік зроблять це для вас, містер Фіц-Маршал, — сказала місис Гантер.

— Ні, ні… мушу сам… я недовго… зараз же й назад… — відповів Джінгл і по цих словах зник серед натовпу.

— Дозвольте запитати вас, мадам, — промовив містер Піквік, підводячись з свого стільця, — хто цей молодий чоловік і де він мешкає?

— Це дуже заможний, знатний і вельможний джентльмен, — сказала місис Гантер, — якого я дуже хочу познайомити з вами.

— Добре, добре, — поквапно говорив містер Піквік. — Де його квартира?

— Він спинився в готелі „Ангела", в Бері.

— В Бері?

— Так, в Бері Сент Едмандс, — це кілька миль звідси. Але, що це ви, містер Піквік, невже ви кидаєте нас? Ще ж зовсім рано.

Та містер Піквік не дав