Читати книгу - "Оповідь Артура Гордона Піма (збірник)"

одному рівні з поверхнею води, тобто ми опинилися мовби в западині між двома гребенями білого шумовиння, яке знову й знову перекочувалося через нас. Не буде перебільшенням сказати, що тільки одну секунду з трьох ми не були занурені з головою у воду. Хоча лежали ми близько один від одного, жоден з нас нікого не бачив, як не бачив, власне, і самого корабля, на якому нас качало й перекидало. Іноді ми перегукувалися, щоб підтримати один одного, втішити і підбадьорити того, хто найбільше цього потребував. Особливо непокоїлися ми за ослаблого Огастеса, чия поранена рука, звичайно, не дозволила йому як слід прив’язатися, і ми боялися, щоб його не змило за борт, але допомогти йому не мали ані найменшої змоги. На щастя, він лежав у найбезпечнішому місці; голова й плечі були сховані за уламками брашпиля, і хвилі, набігаючи, розбивались об ті уламки і значно втрачали в силі. Якби Огастес не був під захистом брашпиля (куди хвилі закинули його випадково, після того як він прив’язався на відкритому місці), він би неминуче загинув ще до настання ранку. Завдяки тому, що бриг майже лежав боком, ми всі були більше захищені від хвиль, ніж якби він стояв прямо. Крен, як я вже згадував, був на лівий борт, і майже половина палуби постійно була під водою. Отже, хвилі, які накочувалися справа, розбивалися об корпус судна і накривали нас – а ми лежали, припавши обличчям до палуби, – лише дощем бризок, а ті, які набігали зліва (іноді їх називають «зустрічними хвилями»), були значно слабші й не могли змити нас, тим більше, що ми були прив’язані й лежали крижем.

Отак провели ми всю ніч посеред кошмарного розгулу стихій, а коли настав ранок, то увіч переконалися, в якому жахливому становищі ми перебуваємо. Бриг перетворився на звичайну колоду, яку хвилі підкидали, наче скіпку, шторм посилювався, переходячи в справдешній ураган, і, здавалося, для нас не було жодної можливості порятунку. Ми мовчки трималися ще кілька годин, кожної миті чекаючи, що або порвуться наші мотузки, або хвилі доламають і змиють за борт рештки брашпиля, або котрийсь із височенних бурунів, що з ревом котилися у всі боки через нас і навколо нас, так глибоко занурить судно під воду, що ми захлинемося, перш ніж воно підійметься на поверхню. Але ласка Господня врятувала нас від усіх небезпек, і близько полудня нас зігріли перші живодайні промені благословенного сонця. Незабаром став помітно вщухати вітер, і раптом уперше після вчорашнього вечора озвався Огастес – він запитав у Петерса, який лежав до нього найближче, чи є, на його думку, можливість урятуватися. Відповіді на це запитання не було, і ми вже подумали, що напівіндіанець захлинувся, але потім, на нашу превелику радість, він заговорив, хоч і дуже слабким голосом, поскаржившись на нестерпний біль від мотузок, які врізалися йому в живіт; мовляв, якщо він не знайде способу їх послабити, то неминуче пропаде, бо далі він уже нездатний терпіти такі пекельні болі. Ми страшенно засмутилися, слухаючи Петерса, бо нічим і ніяк не могли йому допомогти, адже хвилі й далі накочувалися на нас. Ми умовляли його потерпіти, пообіцявши полегшити його страждання, як тільки буде змога. Він відповів, що незабаром буде пізно; що він віддасть Богові душу, перш ніж ми зможемо прийти йому на допомогу. Кілька хвилин Петерс стогнав, а потім затих, і ми вирішили, що він сконав.

Коли настав вечір, хвиля почала спадати, і за п’ять хвилин лише один бурун перекочувався через палубу з навітряного боку; почав ущухати й вітер, хоча шторм усе шаленів. Ось уже кілька годин ніхто з моїх товаришів не зронив і слова. Я покликав Огастеса. Він відповів дуже кволим голосом, і я не розчув, що він сказав. Потім я звернувся до Петерса й Паркера, але обидва мовчали.

Незабаром після цього я майже втратив тяму, і в моїй уяві почали виникати різні приємні видіння: зелені дерева, лани золотавої пшениці, що колихалася на вітрі, хороводи дівчат, кавалькади вершників та інші фантастичні картини. Тепер я розумію, що в усіх тих образах, які пропливали перед моїм внутрішнім зором, було щось спільне – а саме, ідея руху. Жодного разу не привидівся мені нерухомий предмет, такий, як будинок, гора або щось подібне; але нескінченною процесією проносилися вітряки, кораблі, величезні птахи, повітряні кулі, люди верхи на конях, карети, що мчали з карколомною швидкістю, та всяка всячина, яка перебувала в постійному русі. Коли я очуняв, було, судячи з висоти сонця, близько першої години дня. З величезними труднощами став пригадувати, де я є і що зі мною діється, і якийсь час мені здавалося, ніби я досі перебуваю в трюмі, поблизу свого ящика, і ніби поруч мене лежить не Паркер, а Тигр.

Коли я остаточно прийшов до тями, віяв помірний бриз, і море було відносно спокійне; лише вряди-годи хвиля мляво перекочувалася через палубу. З моєї лівої руки мотузка сповзла, залишивши криваве садно біля ліктя; права рука цілком затерпла й нижче передпліччя розпухла, натерта мотузкою, яка з’їхала від плеча до ліктя. Друга мотузка, та, якою я обв’язав себе навкруг пояса, завдавала мені нестерпного болю, бо туго натяглася і глибоко вдавилася в живіт. Подивившись на своїх товаришів, я побачив, що Петерс живий, хоча товстий мотуз, обмотаний навколо крижів, здавалося, перетяв його надвоє; коли я заворушився, він зробив кволий жест, показавши на свої пута. Огастес не подавав жодних ознак життя, скорчившись біля уламків брашпиля. Побачивши, що я ворухнувся, Паркер запитав, чи вистачить у мене снаги визволити його від пут – мовляв, якщо я зберуся на силі й допоможу йому розв’язатися, ми, можливо, і врятуємося; якщо ж ні, то загинемо. Я порадив Паркерові набратися мужності і сказав, що спробую допомогти йому. Сунувши руку до кишені штанів, я намацав там свій складаний ножик і після кількох невдалих спроб зумів нарешті відкрити лезо. Потім лівою рукою я примудрився звільнити праву від пут і перерізав ножем мотузку, обмотану навкруг мого тулуба. Спробувавши підвестись, я, проте, виявив, що ноги мене не тримають; не міг я також підняти праву руку чи бодай поворухнути нею. Коли я сказав про це Паркерові, він порадив мені кілька хвилин спокійно полежати, тримаючись лівою рукою за брашпиль, щоб кров знову почала циркулювати. Так я й зробив, і незабаром оніміння стало проходити, і я зміг поворушити однією ногою, потім другою; а трохи згодом став трохи володіти і правою рукою. З великою