Читати книгу - "Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді"

— Я ж не можу вмикатися й вимикатися. Неможливо бути еталоном відповідальності вдень, а вночі перетворюватися на хтивого мерзотника.

— Хтивого мерзотника? Це ти про що? Ти ніяк не можеш повірити в те, що навколо нас є чимало жінок, які так само прагнуть зняти сексуальне напруження. Я хочу сказати, що своєю роботою ти загнав себе в кут «благочестивої хтивості». Через твою нескінченну «терапевтичну» відповідальність, яку ти застосовуєш до кожної жінки, ти не даєш їм того, чого вони насправді прагнуть.

Пол поцілив у яблучко. Дивовижно, але він сказав практично те саме, що роками втовкмачував Ернестові Маршал: не треба зазіхати на чужу відповідальність. Не треба перетворюватися на універсальну «матір-годувальницю». Якщо хочеш, щоб людина зростала й розвивалася, допоможи їй навчитися бути для себе і матір’ю, і батьком. Попри те, що мізантропічні зауваги Пола були трохи суперечливими, його ідеї незмінно вирізнялися гостротою і креативністю.

— Поле, щось я не уявляю тебе в ролі опікуна всіх жінок, які блукають світом у пошуках сексуального задоволення, якого їм так бракує.

— Але зауваж: я не скаржуся. Мій прутень ніколи не вказує мені, що я маю робити. Тепер уже ні, і я зовсім не страждаю. Старіння — це не так уже й погано. Якраз завершив оду «гонадному спокою».

— Фе! «Гонадний спокій»! Я вже бачу ці слова на тимпані[12] твого склепу!

— Тимпан? Гарне слово, Ернесте. — Він швиденько записав його на серветці й поклав її до кишені своєї фланелевої картатої сорочки. Пол почав писати вірші, які присвячував кожній своїй скульптурі, а тому колекціонував красиві слова. — Але ж я не мертвий, а просто спокійний. Незворушний. Та водночас не маю наміру відмовлятися від того, що пливе мені до рук. То що це за одна з книжкової крамниці, яка не проти переспати з мозкоправом? Порадь їй звернутися до мене — я гарантую, що не вигадуватиму відмовок, аби не лягати з нею в ліжко. Скажи, що вона може покластися на мене як чоловіка просвітленого і водночас невгамовного.

— До речі, коли я пропонував тобі познайомитися з Ірен, охайною жіночкою з оголошення, то було цілком серйозно. Тебе це справді цікавить?

— За умови, що вона дякуватиме за те, що отримає, не вештатиметься моїм будинком і тієї ж ночі поїде до себе додому. Вона може вичавлювати з мене все, що заманеться — за умови, що це не апельсиновий сік уранці.

Ернест підняв голову від свого мінестроне, сподіваючись побачити на обличчі Пола усмішку. Однак її не було. Крізь товсті скельця окулярів він бачив тільки збільшені очі Пола.

— Поле, нам треба щось із цим робити. Ти перетворюєшся на абсолютного мізантропа. Мине рік — і ти оселишся в гірській печері з ликом Святого Ієроніма на стіні.

— Гадаю, ідеться про святого Антонія. Святий Ієронім жив у пустелі та спілкувався з жебраками. Але чому ти проти печер?

— Та я не проти, але ж комахи, холод, вогкість, темрява, підземні ходи — чорт забирай, це надто глобальний проект для сьогоднішнього вечора, особливо коли «хворий» не прагне співпрацювати.

До столика наблизився офіціант, аж вгинаючись під вагою страв, що їх замовив Ернест.

— Дозвольте мені вгадати, де тут чиє замовлення. Особуко, стручкова квасоля і ньокі з песто — це, мабуть, ваше? — грайливо мовив він, ставлячи тарілку перед Полом.

— А от вам, — офіціант обернувся до Ернеста, — мають сподобатися ці холодні овочі.

— Забагато цукіні, — засміявся Ернест, — я стільки не з’їм!

Він поміняв тарілки місцями й узявся до страви.

— Мені треба серйозно поговорити з тобою про мого пацієнта Джастіна, — мовив Ернест, перш ніж покласти до рота черговий шматок, — і про вказівку, яку я отримав від Маршала. Мене це справді дуже хвилює. З одного боку, скидається на те, що Маршал знає, що робить. Тобто вся ця галузь — це добрий шмат цінних знань, адже психотерапев­тична наука існує вже понад сто років…

— Наука? Ти жартуєш? Мабуть, така сама, як і алхімія. Хоча, може, в чомусь і програє їй!

— Гаразд. Мистецтво психотерапії… — почав було Ернест, але помітив, як спохмурнів Пол, а тому похапцем виправився: — Та годі тобі, ти знаєш, про що йдеться, — галузь, зусилля — я хочу сказати, що розумні люди успішно працюють із цим уже понад сто років. Фройду, як ти знаєш, не бракувало клепки, і мало хто може з ним зрівнятися. А всі психоаналітики, які проводять десятки, тисячі, сотні тисяч годин, вислуховуючи пацієнтів? Маршал дотримується такої думки: ігнорувати всі їхні здобутки, починати все з нуля, поводитися, як я, — це найвищий прояв зарозумілості.

Пол похитав головою.

— Не варто вірити в ці нісенітниці — буцімто слухання завжди допомагає здобути знання. Є такі речі, як неорганізоване слухання, конкретизація помилки, вибіркова неуважність, пророцтва, що здійснюються самі, несвідоме прагнення змусити пацієнта повідомляти тобі ту інформацію, яку ти хочеш почути. Хочеш зробити щось цікаве? Піди до бібліотечного книгосховища, візьми книжку з гідротерапії, написану в дев’ятнадцятому столітті, — не історичний огляд, а оригінальний текст. Я на власні очі бачив тексти на тисячі сторінок із найточнішими інструкціями — температура води, тривалість занурення, потужність струменя, правильне чергування холодної і гарячої води — все дуже детально, по-науковому, просто вражає! Але до реальності не має жодного стосунку. Отже, мене аж ніяк не вражає «традиція» і раджу тобі ставитися до неї так само. Нещодавно один спеціаліст з еннеаграм стверджував, що вони народилися з давніх священних суфійських текстів. Невже він думав, що це змусить усіх присутніх серйозно їх сприймати? Насправді ж це означало (і йому страшенно не сподобалося, що я це підкреслив), що колись давно погоничі верблюдів відпочивали собі на купах сухого верблюжого лайна та малювали на піску «діаграми особистості» своїми палицями.

— Дивно. Цікаво, чому він цього не оцінив? — мовив Ернест, витираючи залишки соусу песто великим шматком фокачі.

— Я знаю, про що ти думаєш, — вів далі Пол, — абсолютна мізантропія, особливо коли йдеться про експертів. Я розповідав тобі про свою новорічну обіцянку? Щодня ставити на місце одного експерта! Їхнє позерство — це ж цирк якийсь! Правда ж полягає в тому, що ми часто не розуміємо: а чим, чорт забирай, ми взагалі займаємося? Чому б не бути справжнім, чом би не визнати це, не ставитися до пацієнта по-людськи? Я коли-небудь розповідав тобі, — вів далі Пол, — про те, як відвідував психоаналітика в Цюриху? Я ходив до лікаря Файфера, спеціаліста старого гарту. Свого часу він товаришував із Юнґом. До речі, щодо відкритості психотерапевта… Цей чоловік розповідав мені свої сни, особливо якщо бачив у них мене або ж те, що бодай трохи стосувалося моєї терапії. Ти читав «Спогади, сни, роздуми» Юнґа?

Ернест кивнув:

— Авжеж. Досить дивна книжка. А ще нечесна.

— Нечесна? Це ж чому? Додай це питання до переліку запланованих на наступний місяць. А от зараз ти пам’ятаєш його зауваження про пораненого цілителя?

— Що зцілювати може тільки поранений лікар?

— Мій старигань пішов далі. Він сказав, що ідеальна терапевтична ситуація виникає тоді, коли пацієнт стає ідеальним пластиром для ран психотерапевта.

— Себто пацієнт заживляє рани психотерапевта? — запитав Ернест.

— Точно!