Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Ми не знаємо напевне, чи це був Бенджамін Довгелоу, — визнала Генрієтта. — Він не відповів на запитання матусі. Але інакше пояснити його поведінку я не можу…

— Звісно, що це був мій Бенджі, — сказала місіс Рассекс. — Мій любий хлопчик утік тридцять років тому, щоб стати моряком і піратом. Йому було просто соромно, от він і не признався.

Щодо цього питання вона і слухати не хотіла ніяких доводів, що могли б похитнути її впевненість, і, попри цей приголомшливо неймовірний збіг обставин, Ебенезер мусив визнати, що йому не спадає на думку жодна гіпотеза, яка могла б правдоподібніше пояснити цей раптовий напад милосердя Довгела Бена Еврі. Він сів, щоб обійняти їх усіх по черзі й знову і знову свою сестру, а потім виснажений відкинувся в ліжку. Його перебування в Пеклі, як він тепер взнав, насправді тривало чотири дні, упродовж яких він балансував на межі життя і смерті; Макевой і Бертран також були прикуті до ліжка через хворобу, викликану переохолодженням, хоч вони і не впадали в забуття. Перший уже цілком одужав, а от Бертран, якого вони знайшли тільки вранці наступного дня у стодолі, і досі був у важкому стані.

— Дякувати Богу, вони живі! — скрикнув Ебенезер. — А що там із батьком, Генрі Берлінґеймом і бондарем? Це їх я чую внизу? — І справді, з покоїв унизу долинало декілька чоловічих голосів, які, вочевидь, про щось сперечалися.

— Так, — сказала Анна. — Річ у тім, що всі вони під домашнім арештом, поки не вирішиться справа щодо маєтку! Губернатор Ніколсон дуже стривожений повстанням і торгівлею опієм, і він ввів на мисі Кука щось на кшталт воєнного стану, поки ти не одужаєш. Тим часом усі звинувачують один одного, і напевне ніхто не знає, чиї права є дійсними.

Одразу після того, як вони прибули до Енн-Арундел-Тауна, пояснила вона, вони з капітаном Керном разом пішли до дому губернатора, і, попри пізню годину, підняли його з ліжка, і як могли разом склали докупи історію про їхнє викрадення, про діяльність на острові Бладсворт і про ту порочну справу, осердя якої у цій місцевості, вочевидь, було в Молдені. Завдяки згадці про папери Джона Сміта і тому, що капітан Керн мав у Сент-Мері репутацію чоловіка тверезого, губернатор Ніколсон взяв їхню доповідь на віру: вислали два озброєних напівбаркаси, щоб наздогнати «Фенсі» капітана Еврі, і сам президент Ради, сер Томас Лоуренс, ще до світанку вирушив з жінками до мису Кука, маючи владу, дану губернатором, діяти як його уповноважений у всіх справах, що стосуються добробуту Провінції.

— І що тут скажеш, — засміялася Генрієтта, — ох, і весело ж нам тут усім було!

Ендрю Куку, як пояснила вона, довелося пережити одна за одною стільки величезних несподіванок, приємних і прикрих водночас, що якийсь час вони навіть опасувалися за його здоровий глузд: почати з того, що його радість від знайдення Ебенезера живим одразу ж змінилася гнівом і немалим соромом, спричиненим тим, що він поклявся усім і кожному, що «Ніколас Лоу», який насправді затоваришував з ним лише двома тижнями раніше і сказав йому, що Ебенезера немає серед живих, був справжнім Ебенезером Куком, а той так званий Лауреат Меріленду, що відписав мис Кука, був підлим ошуканцем. Як же зросло його сум'яття, коли він упродовж двадцяти чотирьох годин довідався, що його «син», вочевидь, є високопоставленим агентом губернатора; що Анну захопив у полон і звільнив горезвісний Довгело Бен Еврі; і — можливо, ця подія викликала в нього найбільше замішання, — що вона привела із собою його колишню давню коханку Роксанну Едуард і молоду леді, що, як стверджували, була його рідною донькою!

— Поза цими дивами, — мовила Генрієтта, — такі дрібниці, як ворохібня на острові Бладсворт, уже не були варті його уваги! Достоту, братику Ебене, він такий потішний чоловік, наш батечко!

— Генрієтто! — гримнула на неї місіс Рассекс. — Поспішимо сказати серу Томасу, що пан Кук отямився і скоро матиме достатньо сил, щоб з ним поговорити. — Вона по-материнськи поцілувала поета. — Дякувати Богові за це!

Анну це все неабияк потішило.

— Генрієтта так любить піддражнювати, просто диво, — сказала вона Ебенезеру, коли вони знову залишилися самі. — Роксанна попередила її, щоб вона не називала нас «брат» і «сестра» або батька «своїм» батьком, але вона все одно це робить, щоб під’юдити його.

Як визнала сама Роксанна, сказала далі вона, Ендрю, коли залишив її у 1670 році, не знав, що та носить його дитину; вона вирішила не казати йому про це, аби не вийшло так, що він одружився з принуки, і подвійної прикрості завдавало їй те, що він повернув її назад «дядьку» в Черч-Крік.

— Але ж він її кохав, — вирекла Анна. — Бачив би ти його, коли вона ввійшла! Він був такий радий зустрітися з нею, що ледве взагалі звертав увагу на мене, і йому було так соромно, що він залишив її… що він просто не знав, куди себе діти! Він ні разу не взяв під сумнів, що Генрієтта його донька, але цілими днями тільки те й робить, що або ходить і просить у всіх до одного пробачення, або ж казиться від злості, називаючи нас усіх стерв’ятниками та злодіями, що прийшли відібрати в нього Молден! Дуже прикро на це дивитися, Ебене, ми повинні його вибачити.

Анна, здавалося, змінилася під впливом цих останніх подій: її обличчя було витягнутим і виснаженим, як і раніше, але її голос і манери відображали якусь нову внутрішню погідність, готовність прийняти речі, які важко прийняти, — одним словом, якийсь блаженний стан, адже, як і місіс Рассекс, вона нагадувала Ебенезеру того, хто останнім часом мав нагоду спостерігати чудо, бачити те, чого не бачать інші, того, кого вшанували таємною благодаттю. Від спогаду про їхню останню розмову в трюмі шлюпа капітана Керна кров прилила йому до обличчя; він заплющив від сорому очі й міцно вхопив її за руку. Анна відповіла на цей потиск так, наче ясно читала його думки, і повела далі своїм спокійним голосом, заявивши, що попри ту холодність, із якою Роксанна зустріла щире каяття Ендрю, і попри те її твердження, що