Читати книгу - "Танок драконів"

— І принеси карафу глінтвейну.

— І три кубки, м’лорде?

— Шість. Маллі та Блосі явно потрібно зігрітися. І тобі не завадить.

Коли Шовк пішов, Джон сів за стіл і ще раз передивився карти місцевості на північ від Стіни. Найкоротша дорога у Крутодім — уздовж узбережжя... зі Східної варти. Ближче до моря ліс ріденький, переважають рівнини, пагорби й солоні мочарі. А коли налітають осінні шторми, на узбережжі буває сльотаво, падає крижаний дощ із градом, але не сніг. «У Східній варті велети, і Шкіряк каже, дехто з них згодиться допомогти». З Чорного замку дорога складніша — просто крізь гущавину примарного лісу. «Якщо біля Стіни такі глибокі сніги, що ж тоді робиться там?»

Увійшов Марш, шморгаючи носом, за ним похмурий Ярвик.

— Знову буде завірюха,— оголосив головний будівничий.— Як нам за таких умов працювати? Мені потрібно більше будівничих.

— Беріть людей з вільного народу,— сказав Джон.

— Від них лиха більше, ніж користі,— похитав Ярвик головою.— Неохайні, недбалі, ліниві... серед них трапляються добрі працівники, не заперечую, але нема ані муляра, ані коваля. Вони дужі, це правда, та не хочуть виконувати наказів. І це з такими людьми перетворювати руїни на фортеці! Це неможливо, мілорде. Я вам правду кажу. Ми не впораємося.

— Впораємося,— озвався Джон,— або їм доведеться жити серед руїн.

Лорд повинен мати біля себе людей, які завжди дадуть чесну пораду. Марш і Ярвик — не підлабузники, й це начебто добре... але від них практично немає допомоги. Дедалі частіше Джон вгадував, що саме вони скажуть, ще до того, як ставив їм питання.

Особливо коли йшлося про вільний народ, нелюбов до якого вкорінена була дуже глибоко. Коли Джон віддав Скеледвері Соренові Щитоламу, Ярвик нарікав, що місце занадто віддалене. Як можна знати, яке лихо затіває Сорен у тих далеких горах? Коли ж Джон довірив Дубощит Тормундові Велетозгубу, а Браму Королеви — Морні Білій Масці, Марш зауважив, що тепер з обох боків Чорного замку — вороги, які легко можуть відрізати його від решти Стіни. Що ж до Борока, Отел Ярвик заявив, що на північ від Скеледверей у лісах повно диких вепрів. Хто гарантує, що шкуромін не збере власну свинячу армію?

Паморозний Пагорб і Обледеніла Брама досі лишалися порожні, тож Джон запитав у Марша і Ярвика, кого з решти дикунських вождів і військових ватажків там найкраще розмістити. «У нас є Броґ, Гавін Міняйло, Великий Морж... Гауд Мандрівник гуляє сам по собі, каже Тормунд, але ще лишаються Гарл Гончий, Сліпий Сон... Ігон Пращур очолює власний клан, там переважно його сини й онуки. У нього вісімнадцять жінок, половину з яких він украв під час нальотів. Кого з цих...»

«Нікого,— озвався Бовен Марш.— Я знаю всіх цих людей за їхніми справами. Ми б їх вішати мали, а не замки їм віддавати».

«Ага,— підтакнув Отел Ярвик.— Гарний вибір — між поганцем і паршивцем. Мілорд ще нам запропонував би з вовчої зграї обрати, котрий вовк нам перший горлянки перегризе».

І з Крутодомом сталося так само. Поки Шовк розливав глінтвейн, Джон розповів про свою аудієнцію у королеви. Марш слухав уважно, не беручи глінтвейну, а Ярвик тільки й перехиляв кубок по кубку. Але не встиг Джон договорити, як лорд-стюард мовив:

— Її світлість мудро каже. Нехай помирають.

— Оце і вся ваша порада, мілорде? — відкинувся на кріслі Джон.— Тормунд веде з собою вісімдесят вояків. Скільки людей послати нам? Чи варто викликати велетів? А списосуджених з Довгого Кургану? Якщо з нами будуть жінки, можливо, послідовники Куми Кротиці почуватимуться спокійніше.

— Та хочете — посилайте жінок. Посилайте велетів. Посилайте немовлят. Саме це мілорд воліє почути? — Бовен Марш потер шрам, якого отримав на Мосту черепів.— Посилайте їх усіх. Що більше їх згине, то менше ротів годувати.

З Ярвика користі було не більше.

— Якщо дикуни у Крутодомі аж так потребують порятунку, то нехай наші дикуни ідуть і їх рятують. Тормунд знає дорогу до Крутодому. Як його послухати, він своїм членом сам-один усіх порятує.

«Це все безглуздо,— подумав Джон.— Безглуздо, безуспішно, безнадійно».

— Дякую за ваші поради, мілорди.

Шовк допоміг їм одягнути плащі. Коли всі втрьох перетинали зброярню, Привид, наїжачившись і задерши хвоста, обнюхав їх. «Мої брати»,— подумав Джон. Нічній варті потрібні керівники з мудрістю мейстра Еймона, освіченістю Семвела Тарлі, мужністю Кворина Піврукого, силою і впертістю Старого Ведмедя, співчутливістю Донала Ноя. А натомість Джон має оцих двох.

Надворі густо падав сніг.

— Вітер з півдня,— зауважив Ярвик.— Сніг мете просто в Стіну, бачите?

Його правда. Замело майже весь перший прогін маршових сходів, побачив Джон, а дерев’яні двері в комори зникли за білою стіною.

— Скільки у нас в’язнів у крижаних камерах? — запитав він у Бовена Марша.

— Четверо живих. Двоє мертвих.

«Трупи!» Джон мало не забув про них. Він сподівався за допомогою трупів, привезених з віродеревного гаю, дізнатися більше про блідавців, але трупи вперто не хотіли оживати.

— Слід відкопати камери.

— Десять стюардів з десятьма шуплями мають упоратися,— мовив Марш.

— Залучіть Вун-Вуна.

— Як накажете.

Десять стюардів з одним велетом впоралися швидко, та коли вони відкопали двері, Джон вирішив, що цього мало.

— До ранку камери знову замете. Слід перевести в’язнів у інше місце, поки вони не задихнулися.

— Карстарка також, м’лорде? — запитав Фулк Блоха.— Не можна його там лишити — хай ловить дрижаки до весни?

— Якби ж усе було так просто!

Креган Карстарк останнім часом ночами почав вити, а коли йому приносили їсти, кидався мерзлим лайном. Цим він не надто прихилив до себе варту.

— Переведіть його у Вежу лорда-командувача. Нехай сидить у підземеллі.

Колишня вежа Старого Ведмедя частково завалилася, але там буде тепліше, ніж у крижаних камерах. Підземелля там лишилося майже непошкодженим.

Коли в камеру ввійшли вартові, Креган почав хвицатися, а коли його схопили, викручувався, штовхався й навіть спробував кусатися. Але на холоді він охляв, а Джонові вояки були кремезніші за нього, молодші й дужчі. Попри опір, його витягнули й поволочили в нову домівку через сніги, які вже сягали стегон.

— А що лорд-командувач накаже робити з трупами? — запитав Марш, коли живих перевели в інше місце.

— Нехай лишаються.

Якщо завірюха їх поховає, то й на краще. Колись треба буде їх спалити, понад сумнів, а поки що вони