Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

від того, що знову довелося намокнути. Ебенезеру вдалося, відштовхуючись від дна, проплисти десь сотню ярдів на мілині, перш ніж стало зрозуміло, що час уже вставити весло в кочет транця і почати веслувати. На щастя, першу милю вони пропливли під ослоною острова; відносно спокійні води дали йому можливість здобути якісь навички веслування, щоб, занурюючи у воду лопать для гребка, не згубити весло. Але скоро острів уже був надто далеко, щоб їх захистити: море з шипінням накочувало хвилі за кормою — три, чотири і п'ять футів висотою від жолобниці до гребня; із кожною хвилею човник, здавалося, на якусь мить перелякано завмирав, а потім ковзав назад, неначе його хтось тягнув у зворотному напрямку. Ебенезеру аж дух перехоплювало — звісно, їх має залляти вода! Але в останню мить корму різко кидало вгору, і човник сунув уперед на гребні хвилі; низенькі борти зникали; вода переливалася через обидва планшири; Бертран і Макевой шалено вичерпували воду, щоб залишитися на плаву. Потім море кидалося на них знову, і човник, здавалося, ковзав задом до пащі, що розчахнулася за ним. Кожна хвиля була новим жахіттям; видавалося неймовірним, що вони зможуть пережити її, і коли якимось чудом їм усе ж таки вдавалося її здолати, це не давало їм ані хвилинки для перепочинку. Робота керманича була особливо важкою і вимагала спритності; човник насправді рухався постійно вперед, але, коли накочувала хвиля, видавалося, що він пливе кормою назад; замість гребти Ебенезер був змушений використовувати весло як стерно, щоб не дати човну вийти з вітру, ба більше, йому треба було правити назад, оскільки вода насувалася швидше, ніж рухався човен. Тільки на гребні він міг, затримавшись, зробити один чи два гребки, але ні на мить довше, бо інакше човник відхилився б від свого напрямку в наступній жолобниці. Чоловіки швидко занепали духом, так що не могли говорити; вони працювали, мов одержимі, і коли місяць пробився крізь хмари, то він висвітив три нажахані обличчя, які витріщили очі на чудовисько, що ось-ось мало їх поглинути.

Про те, щоб вертатися назад, не можна було й подумати, бо якби навіть якийсь бог і зміг їх повернути, вони не змогли б гребти проти вітру. Втім, після години, як їм здалося, шалених зусиль, коли вони не раз були на волосину від загибелі, рятуючись хіба що дивом, хоч насправді усе це тривало, либонь, не більше двадцяти хвилин, світло попереду, схоже, не стало анітрохи ближчим. Ба навіть гірше, складалося враження, що воно помітно посунулося на північ. Саме Бертран перший занепокоївся цією обставиною, і це змусило його заговорити вперше за ці останні хвилини.

— Отець Небесний! А що коли це корабель, і там немає ніякої землі на багацько миль попереду?

Макевой запропонував альтернативну гіпотезу.

— Можливо, вітер трохи повернув на північний захід. Доведеться, либонь, протьопати кілька миль берегом.

— Є ще одне більш втішне пояснення, — сказав Ебенезер. — Я навіть не смію сподіватися… Але стривайте! Ви чуєте якийсь звук?

Вони припинили свою роботу, щоб прислухатися, і їх ледве не накрило наступною хвилею.

— Так, це шум прибою! — радісно вигукнув Ебенезер. — Ані ми, ані світло не змінили свого напрямку; просто ми майже навпроти нього! — Він хотів було пояснити, що хоч з острова вони і кермували прямо на світло, як тільки могли, однак їхній справжній напрямок був дещо південніше; з відстані чотирьох чи п'яти миль помилка (можливо, усього в декілька сотень футів) була надто малою, щоб помітити, але коли вони наблизилися, кут між напрямком, яким вони рухалися, і світлом, збільшився до дев'яноста градусів. Одначе, перш ніж він встиг усе це ретельно обмізкувати і висловити, хвиля більша, ніж зазвичай, підкинула корму високо догори, нахилила човен на лівий борт і вибила весло з кочета.

— Нас розвертає, і ми зараз вийдемо з вітру! — попередив він про небезпеку.

Решта гребла своїми черепичками, але намарно. Ебенезер ударом вставив весло назад між рогачами кочета і спробував було повернути корму до хвиль, переклавши весло, що правило тепер за стерно, на лівий борт, як це він звик робити, коли їх тягнуло кормою назад, але його дії не встигали за хвилями, оскільки гребінь уже пройшов, враз залишивши човник, що втратив курс, нерухомим у жолобниці; рух веслом насправді вийшов як гребок, і від цього корма розвернулася ще більше. Наступна хвиля вдарила під кутом у правий борт, до кінця розвернула їх боком і залила човен водою їм по кісточки; та, що йшла за нею, заввишки футів із п'ять, з білими баранцями на гребні, вдарила прямісінько з правого траверзу, і вони знову опинилися в льодяних водах Чесапіку, відчайдушно молотячи руками по поверхні. Цього разу, одначе, довго їм мучитися не довелося: їхні ноги враз торкнулися водоростей і мулу, і вони з'ясували, що перебувають менш ніж за сто ярдів від берега.

Вони почали через силу видиратися з води, але хвилі, що сягали їм по пояс, заважали, знову і знову збиваючи з ніг, і коли вони нарешті дісталися берега, то вже ледве стояли на ногах.

— Треба поспішати! — задихаючись мовив Макевой. — А то ми тут закоцюбнемо!

Спотикаючись і важко дихаючи, вони якомога швидше простували берегом до свого маяка, у якому тепер можна було цілком ясно впізнати освітлені вікна чималого за розміром будинку. Неподалік нього, де берег переходив у галявину перед домом, росла висока сосна, біля підніжжя якої вони помітили якийсь білий предмет, котрий скидався на великий камінь, що стояв сторчма. У Ебенезера аж мороз поза шкірою пішов.

— О, Боже! — вигукнув він і, зібравши рештки сил, кинувся вперед, щоб обійняти могилу. Слабкого місячного світла було досить, щоб прочитати напис:

Енн Боєр Кук

1645–1666

Аж доти допоміг

Господь нам.

Ззаду до нього підійшли його супутники.

— Що це?

Ебенезер не повертав голови.

— Моя мандрівка скінчилася, — схлипуючи, сказав він. — Я зробив повне коло. Отам Молден; ідіть і рятуйте себе.

Вражені цим, вони прочитали напис на могильному камені, і коли вмовляння не допомогли, вони силоміць відірвали Ебенезера від могили. Опинившись знову на ногах, він не став опиратися, але останні душевні сили,