Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Бертуччо сів на стілець, Андреа упав на ліжко.
— То що ти хотів сказати мені? — запитав управитель графа Монте-Крісто.
— А ви?
— Спершу ти кажи.
— Оце вже ні! Розпочинайте ви, якщо вже прийшли до мене.
— Що ж, нехай буде так. Ти йшов собі злочинним шляхом: ти украв, ти вбив.
— Якщо ви припровадили мене в окрему кімнату лишень задля того, щоб сповістити мені це, то шкода вашої праці. Усе це я знаю. Та є ж іще й таке, чого я не знаю. Про це й побалакаймо, якщо захочете. Хто вас прислав?
— Ох і квапитеся ви, пане Бенедетто!
— Авжеж, я ж бо йду простісінько до мети. Головне, без зайвих балачок. Хто вас прислав?
— Ніхто.
— Як ви дізналися, що я у в’язниці?
— Я давно впізнав тебе в тому блискучому нахабі, який так вправно керував тільбюрі[71] на Єлисейських Полях.
— На Єлисейських Полях!.. Гаряче, як ото кажуть дітлахи. На Єлисейських Полях! Що ж, побалакаймо про мого батька, га?
— А я хто ж тобі?
— Ви, шановний, ви мій названий батько… Але ж не ви, гадаю, надали у моє розпорядження сто тисяч франків, які я розтринькав за п’ять місяців; не ви знайшли мені родовитого італійського татуся; не ви запровадили мене до світських кіл і запросили на бенкет, від якого й досі я аж облизуюся. Пам’ятаєте, в Отеї, де були найліпші люди Парижа і навіть королівський прокурор, із яким я, на жаль, не підтримував знайомства, а воно ж бо тепер було б мені ой яке помічне; не ви ручалися за мене на два мільйони, перш ніж мене спіткало лихо і хтось вивів мене на чисту воду… Кажіть, шановний корсиканцю, кажіть…
— Що ти хочеш почути?
— Допоможу тобі. Ти допіру казав про Єлисейські Поля, шановний мій татку-годувальнику.
— Еге, та й що ж?
— А те, що на Єлисейських Полях живе один багатий, страшенно багатий пан.
— Той, що в його домі ти вкрав і увбив?
— Мабуть.
— Граф Монте-Крісто?
— Ти сам назвав його, як ото казав Расін… І що ж, повинен я кинутися в його обійми, пригорнути його до серця і вигукнути, мов Піксерекур: «Тату, тату!»?
— Не жартуй, — суворо сказав Бертуччо, — нехай це ім’я не промовляється тут так, як ти оце промовив його.
— Ти ба! — сказав Андреа, трохи збентежившись від урочистого тону Бертуччо. — А чом би й ні?
— Бо того, хто носить це ім’я, благословило самісіньке небо, тож не може він бути батьком такого мерзотника, як ти.
— Ой, які грізні слова…
— І справи будуть грізні, якщо не прикусиш язика.
— Залякуєте? А я не боюся… я скажу он…
— Може, тобі здається, що ти маєш справу з таким пігмеєм, як і сам оце? — так спокійно і впевнено сказав Бертуччо, що Андреа в душі аж здригнувся. — Може, ти гадаєш, що маєш справу з каторжниками чи довірливими світськими простаками? Бенедетто, ти в могутній руці; ця рука згодна відпустити тебе, то скористайся цим. Не грайся з блискавками, які вона відклала набік, та може знову вхопити, якщо ти спробуєш завадити її намірам.
— Хто мій батько?.. Я хочу знати. Хто мій батько?.. — уперто повторив Андреа. — Я здохну, але дізнаюся. Що мені скандал? Тільки зиск від цього… відомість… реклама, як ото каже газетяр Бошан. А вам, людям великого світу, вам скандал завжди небезпечний, попри ваші мільйони й герби… То хто мій батько?
— Я прийшов, щоб назвати тобі його.
— Нарешті! — вигукнув Бенедетто, й очі його заяріли з радості.
Але зненацька двері відчинилися й увійшов наглядач.
— Перепрошую, мосьпане, — сказав він Бертуччо, — але в’язня чекає слідчий.
— Сьогодні останній допит, — сказав Андреа управителеві. — От халепа!
— Я прийду завтра, — сказав Бертуччо.
— Гаразд, — сказав Андреа. — Панове жандарми, я йду… Прошу вас, пане, залиште з десяток екю в конторі, щоб мені тут видали все, що я потребую.
— Зроблю, — відказав Бертуччо.
Андреа простягнув йому руку, та Бертуччо не витяг руки з кишені і тільки побряжчав у ній дрібняками.
— Це я і мав на увазі, — кисло посміхнувшись, сказав Андреа, пригнічений дивним спокоєм Бертуччо.
«Невже я помилився? — подумав він, залазячи до великого ридвана з ґратами, який прозивали салатним кошиком. — Що ж, подивимося!»
— Прощавайте, мосьпане, — сказав він Бертуччо,
— До завтра! — відказав управитель.
XI. Суддя
Читачі, напевне, пам’ятають, що панотець Бузоні лишився удвох із Нуартьє у Валентининій кімнаті і що старий зі священиком сиділи біля небіжчиці.
Може, абатові християнські настанови, його проникливе милосердя, його переконливі слова повернули Нуартьє мужність: після того, як абат поговорив із ним, у Нуартьє замість переднішої розпуки з’явилось якесь безмежне смирення, його охопив дивний спокій, що дуже дивувало тих, котрі пам’ятали, як глибоко любив він Валентину.
Вільфор не бачив старого, відколи померла донька. Усенький дім оновився: для королівського прокурора найняли іншого лакея, для Нуартьє — іншого слугу; пані де Вільфор отримала для услуг двох покоївок; усі довкола, аж до воротаря і візника, були нові люди; вони наче стали поміж господарями цього проклятого дому і перейнялися холодними стосунками, які існували поміж їхніми панами. Та й сесія судового засідання відкривалася за три дні, тож Вільфор замкнувся в кабінеті й гарячково, невтомно готував звинувачення Кадрусовому вбивці. Ця справа, як і все, до чого мав стосунок граф Монте-Крісто, зняла чималеньку бучу. Докази були не беззаперечні: вони зводилися до кількох слів, які перед смертю написав каторжник, колишній товариш звинувачуваного, якого він міг огудити з ненависті або з помсти; певність була тільки в серці королівського прокурора; він внутрішньо певен був, що Бенедетто винен, і сподівався, що ця нелегка перемога втішить його самолюбство, адже то було єдине, що ще вселяло життя в його крижану душу.
Слідство добігало краю завдяки безнастанній праці королівського прокурора, який хотів тим процесом відкрити майбутню сесію; і йому довелося усамітнюватися на довше, ніж будь-коли, щоб ухилитися від численних прохань надати квиток на засідання.
Тільки раз, наступного дня по тому, як Бертуччо вдруге прийшов до Бенедетто, щоб назвати йому ім’я його батька, у неділю, Вільфор мимохідь побачив старого Нуартьє; зморившись від тієї праці, Вільфор вийшов у сад і похмурий, понурившись під тягарем невідступних дум, як ото Тарквіній, що збивав києм найвищі маківки, збивав своїм ціпком довгі зів’ялі стеблини руж, які стирчали над алеєю, наче примари прегарного запахущого квіття, що цвіло тут улітку.
Уже декілька разів приходив він до кінця саду, до брами коло порожнього городу, що про неї пам’ятає читач, і повертався тією самою ходою тією ж таки алеєю, аж раптом очі його звернулися до будинку, де з галасом грався його син.
І ось в одному з відчинених вікон
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Граф Монте-Крісто», після закриття браузера.