Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Нехай йому грець, геть зіпсувався настрій через отого Новосмика. Мені здається, він не Ігор, а Генріх, не Новосмик, а якийсь Нойбауер, не компартієць, а нацист, хоч і той, і той — фашистюри.

Війна як специфічний спосіб існування і людина як носій війни — безперервні: ось у чому суть, ось що вимагає витравлення, творчого втручання. На жаль, це може створити тільки Господь. Ні релігійні, ні цивільні закони і засади нежиттєздатні, людська свідомість з дефектом мотивації, який зветься посяганням. Посягання виправдовується причинами і звинуваченнями, мають рацію вчені, які не визнають за людьми перспективи вдосконалення. Чим більше моралізаторства, тим більше злочинності. Мойсеєві заповіді збуджують диявола, заборони гріха відкривають гріх, обмеження зловжитку відкривають сфери пізнання зловживань. Тільки моя незалежність забезпечує мені мою цноту, хай там що, мені вистачить глузду оберегти свою свободу дій, мислення, навіть якщо я читатиму пункти всіх законів і правил. Є багато банальних постулатів про долю солдата. Задуманий солдат — живий труп. Солдат не думає, солдат воює. Що ж? Знищено супротивника — нема жалю. Нема людини — нема свідка, нема докорів сумління. Але і в солдата є недосяжна ніша, де він може залишитися людиною, навіть у вирі війни. Якщо так званого ворога поставити в становище безвиході, він або здасться, або покінчить з собою. Ще ніхто не ходив в атаку в ім’я чогось. На чужу землю йдуть, щоб пограбувати і зґвалтувати. Ще Арістотель казав, що війну починають, щоб змінити власника. Древні дивилися в суть. Сімейні чвари виникають виключно на ґрунті володіння майном чи предметами майна. А далі накопичуються виправдання, звинувальні акти…

Але хтось же сказав, що визвольні війни справедливі, якщо вони продиктовані демагогією. Це я сказав, подумав я. Це знає кожен. Не зізнається в авторстві той, хто чогось боїться і ховається за чужі плечі.

* * *

Я вчився переважно самотужки. У шафах галереї сотні томів мудрих літописців життя, але я боюся до них підступати, щоб не знаходити того, чого мене навчає війна. А для гімнастики характеру не потребую інституцій та зразків. Полонені читають. Розсівшись під стінами, досліджують чужі спостереження, труть чола, скубають чуби, замислюються. Книги рятують полонених від нудьги і невідомого майбутнього, яке може початися з однослівної команди "Встати!". Чужі поневіряння рятують від думки про власні. Лиш я немовби перечитую себе заново і заново й не боюся смерті. Всі вони дорослі, а я, мов дитина, відчуваю одне й те саме, що мені бракує мого батька, що мені хочеться покласти голову мамі на коліна і щоб вона її погладила шорсткою теплою долонею. Я — думаюча дитина. Моя душа ще не освоїлася з тілом, і я думаю категоріями вічними й ледь знайомими, бо моя душа і моє тіло — дві номінації сутності, як личинка і метелик, одне можливе з іншим поза зв’язками пам’яті, без очевидного реального зв’язку, без пуповини. Є лиш генетична пам’ять: я в тілесній оболонці "я" повинен піклуватися про свою душу, як мати про дитину, поки не вмру, відпустивши або народивши зрілу душу мого "я". Коли мене вб’ють, душу мою зроблять безпритульною сиротою і вона блукатиме над планетою жалісним болідом без вартісного спогаду.

Інститутські професори радили мені стати вченим-фізиком. Мабуть, я щось нове відкрив би у будові матерії. Але авантюрний анекдот про старого педагога і молоденьку студентку позбавив мене посади шкільного вчителя фізики, а війна не пустила мене в науку навіть скандальним шляхом. Навіть моє тверде переконання, що людину може поправити тільки втручання Господнє, чогось варте, щоб його розвинути в теорію: як поділ клітин став необхідністю, як еволюціонували види, як із мавпи постала людиномавпа, з людиномавпи — первісний дикун, як дикун став, не маючи слідів спорідненості неандертальця з кроманьйонцем та всілякими пітеками, цивілізованою сучасною істотою. Коли мене вб’ють, хтось це обов’язково достежить без мене, і буде встановлено, що це воля Всесвітнього Творця, навіть непорочне зачаття, але це станеться далеко згодом, після того, як будуть пролиті ріки крові.

* * *

Втечу капітана Новосмика я передчув, коли вперше зиркнув у його тьмяні очі, на його худе, кістляве обличчя. Капітан ніби вистрибував сам із себе, і це всі побачили і пройнялися до нього презирством і підозрінням. Він належав іншому світові, іншим устремлінням, він був посланцем "кудись" і потрапив до нас чисто випадково й не на тривалий час. Він начебто цього й не таїв, але прийняв нас за ідіотів, знехтувавши нашою інтуїцією й здогадливістю.

Новосмик жорстоко поплатився. З-за гори вичахкав невеличкий паровозик з кучерявим димком над конусом чорної труби, за ним котилися чотири платформи з кранами, озброєними солдатами, шпалами, рейками, домкратами, купами кріплення дрібних інструментів. Потяг рухався повільніше за людську ходу. Ніхто з нас не простежив, що в березі капітан ховав пришвартований поміст із дверей і трьох довгих кільових брусів. Побачивши потяг, відрубав мотузи і, широко розставивши ноги на плотику, довгою жердиною відштовхнувся на бистрину річки. На першому ж водяному барані над камінним порогом двоє дверей сплюснулися, як крила метелика, бруси відпливли впоперек, й Новосмик опинився в полоні заломленого плотика. Він верещав як недорізаний, криком усіх скалічених, поранених і недобитих. Однак, ховаючись за насипом, сапери почули його і не звертали найменшої уваги, наче таку картину спостерігали вже не раз. Потяг зник за поворотом, крижаний стрижень ріки відніс замкненого в лещата дверей капітана до навислих скель на протилежному боці ущелини. Крик його незабаром різко обірвався, бігти туди не було сенсу.

Я бачив, як по-змовницьки перезирнулися Чума з Галетою. Ця пригода начебто стала уроком. "Закляте місце", — подумав я.

Сліпий випадок? А може, війна перенаситилася жорстокостями.

Людина безгосподарно, з наглістю присвоїла собі те, що з прозорою послідовністю і математичною логікою посилає їй на землю Творець, але, посмакувавши, зухвало заявляє: це я досяг, це ми здобули. Капітан посягав на багато з того, до чого не доклав зусиль, і мав замах на дещо більше, й ударило його в лещатах дверей до скелі, крик його урвався, не давши луни і не озвавшись у наших серцях жодною краплиною співчуття. Промайнув, як куля, що зрикошетувала від землі й згоріла в просторі без сліду.

— Що ви на це скажете? — запитав Ранко Селімович. Він тримав у руках з