Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Після багатьох розмов про ідеальне настала пора побалакати про повсякденне.

— Матінко, — казав Альбер тієї миті, коли пані Данґляр спускалася сходами, — підрахуймо наші кошти, я мушу знати залишок, щоб удатися до чогось.

— Залишок: нуль, — гірко всміхнулася Мерседес.

— Ні, матінко. Залишок три тисячі франків, і на ті три тисячі я збираюся добряче влаштуватися.

— Дитино моя! — зітхнула Мерседес.

— Люба матінко, — сказав Альбер, — на жаль, я розтринькав чимало ваших грошей, щоб знати їм ціну. Три тисячі франків — це величезна сума, і я звів на ній чарівну споруду вічного добробуту.

— Ти жартуєш, друже мій. Та й хіба ми беремо ці три тисячі франків? — запитала Мерседес.

— Та ж ми вже вирішили, гадаю, — твердо сказав Альбер, — ми їх беремо, тим паче що в нас їх нема, тому що, як ви знаєте, вони закопані в саду маленького будинку, на Меянських алеях у Марселі. На двісті франків ми поїдем у Марсель.

— На двісті франків! Що ти кажеш оце, Альбере! — сказала Мерседес.

— Авжеж, я дізнався про все і на поштовій станції, й у пароплавній компанії й усе підрахував. Ви замовляєте собі місце до Шалона в поштовому ридвані; як бачите, мамо, ви будете мандрувати мов королева.

Він узяв ручку й написав:

Ридван — 35 франків.

Пароплав од Шалона до Ліона — 6 франків.

Пароплав од Ліона до Авіньйона — 16 франків.

Пароплав од Авіньйона до Марселя — 7 франків.

Дорожні видатки — 50 франків.

Загалом — 114 франків.

— Ну, нехай сто двадцять, — усміхнувшись, докинув Альбер. — Бачите, який я щедрий, правда ж, матінко?

— А ти, сердешна дитино?

— Я? Ви ж бачите, я лишив собі вісімдесят франків. Юнак не потребує стількох зручностей; крім того, я досвідчений мандрівник.

— У власному ридвані з лакеєм.

— Усіма способами, мамо.

— Гаразд, — сказала Мерседес, — а де ж узяти двісті франків?

— Ось вони, а ось іще двісті. Я продав годинника за сто франків і брелоки — за триста. Подумайте лишень! Брелоки виявилися утричі дорожчі від годинника. Давня історія: те, що зайве, коштує найдорожче! Тепер ми багаті: замість ста чотирнадцяти франків, які треба нам у мандрівку, у нас двісті п’ятдесят.

— Але ж і тут потрібно буде заплатити?

— Тридцять франків, але я їх плачу з моїх ста п’ятдесяти. Та й край. А що мені на дорогу потрібно буде тільки вісімдесят франків, то я просто-таки тону в розкошах. Та це ще не все. Що ви про це скажете, матінко?

І Альбер дістав із записника із золотою застібкою — давня примха чи, може, згадка про якусь із таємничих незнайомок під вуаллю, що тихенько стукали в маленькі двері, — Альбер дістав із записника тисячофранкову банкноту.

— Що це? — спиталася Мерседес.

— Тисяча франків, матінко. Справжнісінькі.

— Та звідки вони в тебе?

— Вислухайте мене, мамо, і не хвилюйтеся.

І Альбер підійшов до матері й поцілував її в обидві щоки; потім одхилився і глянув на неї.

— Ви навіть не уявляєте собі, матінко, яка ви красуня! — сказав він із глибоким почуттям синівської любові. — Ви найпрекрасніша, найшляхетніша жінка на світі!

— Любий мій хлопчино! — сказала Мерседес, марно намагаючись утримати сльозу, що бриніла на її віях.

— Їй-богу, вам залишається тільки стати нещасною, щоб моя любов стала обожнюванням.

— Не буду я нещасна, поки є у мене син, — відказала Мерседес, — і не буду нещасна, поки він зі мною.

— Так воно так — але в цім і річ. Ви пам’ятаєте, що ми вирішили?

— Хіба ми щось вирішили? — запитала Мерседес.

— Авжеж, ми вирішили, що ви оселитеся в Марселі, а я подамся до Африки, де, замість імені, від якого я відмовився, я заслужу ім’я, котре я взяв.

Мерседес зітхнула.

— Із учора мене записали до спагі, — докинув Альбер, засоромлено опустивши очі, адже він і сам не знав, скільки доблесті було в його приниженні. — Я вирішив, що тіло моє належить лише мені, тож я можу його продати; від учора я заступаю іншого. Я, сказати б, продався, та ще й, — докинув він, намагаючись усміхнутися, — як на мене, дорожче, ніж я вартий: за дві тисячі франків.

— І ця тисяча? — здригнулася Мерседес.

— Половина вояцької платні; решту я отримаю за рік.

Мерседес звела очі до неба з виразом, який годі змалювати словами,

— Ціна його крові! — мовила вона.

— Так, якщо мене вб’ють, — засміявшись, сказав Альбер. — Та запевняю вас, матінко, що я збираюся шалено боронити моє життя; ніколи ще не кортіло мені жити так, як оце тепер.

— Боже милосердний! — зітхнула Мерседес.

— Та й чому ви гадаєте, що мене уб’ють? Хіба Ляморсьєр, цей південний Ней, убитий? Хіба Шангарньє загинув? Хіба Бедо вбили? Хіба Моррель, якого ми знаємо, убитий? Подумайте лишень, як ви утішитеся, матінко, побачивши мене у гаптованому мундирі? Майте на увазі, я розраховую бути неперевершеним у цім однострої, я обрав цей полк, щоб покрасуватися.

Мерседес зітхнула, намагаючись усе ж таки всміхнутися: ця свята жінка переймалася тим, що її син завдав на себе всенький тягар їхньої жертви.

— Отож, мамо, — сказав Альбер, — у нас є вже чотири з гаком тисячі франків; на ці чотири тисячі ви зможете років зо два й горя не знати.

— Ти так гадаєш? — спиталася Мерседес.

Ті слова вихопилися в неї з таким невдаваним болем, що їхній справжній зміст не сховався від Альбера; серце його стиснулося. І він ніжно взяв материну руку.

— Так, ви будете жити! — сказав він.

— Я житиму, — вигукнула Мерседес, — але ти не поїдеш від мене, Альбере?

— Поїду, мамо, — твердо і спокійно відказав Альбер. — Надто любите ви мене, щоб змусити мене провадити коло вас марне життя нероби. Та й угоду я вже підписав.

— Ти вчиниш згідно зі своєю волею, синку, а я — за волею Божою.

— Ні, не згідно з моєю волею, а згідно з розумом і необхідністю. Обоє ми пізнали, що таке відчай. Що тепер означає для вас життя? Ніщо. Що означає життя для мене? Повірте, матінко, якби вас не було, то воно було б для мене дрібницею й урвалося б тієї миті, коли