Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

би відрізнити армію Форсайтів від загону Монтів — так далеко позаду тепер залишився Пишний Доссет. Хіба можна було помітити у складці штанів, у формі вусів, у вимові чи в блиску циліндра хоч яку-небудь різницю між Сомсом і дев'ятим баронетом? Хіба не була Флер така сама стримана, спритна, блискуча, гарна й свавільна, як найчистокровніша кобилка породи Маскгемів, Монтів або Чаруелів? Більше того. Якщо казати правду, то своїм одягом, зовнішністю, манерами Форсайти вигідно відрізнялися від своїх суперників. Вони вже перейшли у «вищі класи», і тепер, коли їхнє прізвище буде офіційно записане в книгу, де реєструється родовід породистих скакунів, їхні грошові інтереси сполучаться з інтересами землевласництва. Чи не сталося це занадто пізно і чи не попадуть здобутки власницького інстинкту — земля і гроші — в плавильний казан, було питанням настільки спірним, що його ще не ставили на обговорення. Зрештою, Тімоті сказав, що консолі йдуть угору. Тімоті, остання ланка, якої бракує; Тімоті, що, як повідомила Френсі, вже доживає останні години в своєму будинку на Бейзвотер-род. Пошепки також казали, що молодий Монт майже соціаліст. Це, може, й дивно, але розумно: щось на зразок страхування, коли взяти до уваги нинішні часи. Цього йому не ставили на карб. Клас землевласників час від часу міг собі дозволити такі пустощі, спрямовуючи їх у безпечне русло і надійно обмеживши їх сферою теорії. Як зауважив Джордж своїй сестрі Френсі: «Заведуть щенят, і він угамується».

В церкві, прикрашеній білими квітами і чимось синім посередині східного вікна, панувала атмосфера надзвичайної цнотливості, яка наче мала пом'якшити трохи непевну термінологію служби, що немов намагалася затримати думки присутніх на щенятах. Форсайти, Геймени, Твітімени розташувалися з лівого боку, а Монти, Чаруели, Маскгеми — з правого, тим часом як декілька товаришок Флер по школі і товаришів Монта по війні позіхали з обох боків, а три старі діви, які зайшли в церкву, повертаючися з магазину Скайворда, прикривали тил разом з двома Монтовими слугами та старою нянею Флер. Одно слово, гостей прийшло досить багато, не менше ніж можна було сподіватися з огляду на непевне становище справ у країні.

Місіс Вел Дарті, що сиділа з чоловіком у третьому ряду, під час спектаклю раз по раз потискала йому руку. Для неї, хто знав увесь сюжет цієї трагікомедії, найдраматичніший її момент був майже болісний. «Цікаво, чи відчуває Джон, що тут відбувається?»— думала вона. Джон був у Британській Колумбії. Цього ранку вона одержала від нього листа, який змусив її посміхнутися і сказати:

— Джон подався до Британської Колумбії, бо йому хотілося в Каліфорнію. Він побоюється, що в Каліфорнії надто гарно.

— Он як,— озвався Вел.— Я бачу, до нього повертається почуття гумору.

— Він купив ділянку землі і запрошує туди матір.

— Що вона там робитиме?

— Буде біля Джона — більше їй нічого не треба. Ти й досі вважаєш, що так воно буде краще?

Лукаві Велові очі звузились і стали сірими блискітками між темних вій.

— Флер йому не пара. Вона не так вихована.

— Бідолашна маленька Флер!— зітхнула Голлі.

Справді, обставини цього шлюбу досить таки дивні. Цьому юнакові, Монту, Флер дісталася рикошетом, коли вона була у відчаї від загибелі свого корабля. Якби не ця катастрофа, Монт, як висловився Вел, не мав би ніякісіньких шансів. Важко збагнути, що діється в душі нареченої, споглядаючи ззаду її фату, і очі Голлі почали вивчати загальну картину цього християнського вінчання. Одружившись із любові і щаслива в подружньому житті, вона з жахом думала про нещасливі шлюби. Зрештою, заміжжя Флер могло б виявитись і вдалим, але все залежить від волі випадку; а освячувати волю випадку шаблонно-церковною благодаттю перед натовпом фешенебельних вільнодумців — адже, так пишно повбиравшись, усі вони думають аж надто вільно, якщо взагалі думають,— здавалося їй найближчою подобою гріха, який можна уявити собі у час, що заперечує існування гріхів. Голлі перевела погляд із священика (він був з роду Чаруелів — Форсайти ще не дали світові жодного священнослужителя) на Вела, який сидів поряд і думав — вона була певна цього — про мейфляйську кобилу, що йде п'ятнадцять до одного на кубок Кембріджшіра. Погляд її ковзнув далі і затримався на профілі дев'ятого баронета, який саме вдавав, що стоїть навколішки. Вона помітила складку над колінами, де він підтягнув штани, і подумала: «А Вел забув підтягнути свої!» Потім спрямувала погляд на лаву попереду, де сиділа пишнотіла Вініфред, що вклала у свій туалет усе натхнення, на яке була здатна, і далі на Сомса й Аннет, що стояли поруч навколішки. На її устах промайнула легенька усмішка: Проспер Профон, повернувшись із тихоокеанської подорожі по Ла-Маншу, напевно, теж стоїть навколішки десь у задніх рядах. Так, дивна «невеличка» справа, невідомо, що з неї вийде в майбутньому, але вона відбувається в пристойній церкві й завтра про неї буде повідомлено в пристойних газетах.

Заспівали псалом; Голлі чула, як по той бік проходу дев'ятий баронет співав про полчища мідійців. Її мізинець торкнувся великого пальця Вела — у них був один молитовник на двох — і по її тілу пробіг легенький дрож, як бувало двадцять років тому. Вел нахилився й шепнув:

— А пам'ятаєш пацюка?

Пацюка на їхній весільній церемонії в Капській колонії, що чистив свої вуса за столом реєстратора! І Голлі міцно стисла великий палець Вела між своїм середнім пальцем і мізинцем.

Псалом доспівали, і священик почав проповідь. Він нагадав гостям, у які небезпечні часи ми живемо і які хибні думки висловила палата лордів, обговорюючи новий законопроект про розлучення.

— Всі ми солдати,— сказав він, звертаючись до присутніх,— що сидять в окопах під отруйними газами Князя темряви, і ми повинні бути мужніми. Мета шлюбу — діти, а не просто гріховне щастя.

В очах Голлі затанцювали бісики — у Вела злипалися повіки. Треба щось зробити, а то він захропе. І вона почала щипати його за литку, аж поки він злякано здригнувся.

Проповідь закінчилася, небезпека минула. Уже розписувалися в ризниці;