Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Це була не ваша вина, ви не знали, що таке може трапитись! А тепер ходімо звідси, чим швидше, тим краще.
От ми вже стояли навпроти вхідних дверей хатинки вожатої.
– Послухай Міша, моє серце не витримає, якщо і з тобою щось станеться, послухай, цей дикий кабан чи собака ще тут бігає, давай все ж таки я тебе заведу…
– Ні, – я відмовився від її пропозиції, – дійду сам. Ви зараз не в формі стояти, а в разі чого навіть бігти не зможете. Я піду сам, а ви – залишаєтесь тут. Точка.
– Послухай, так звичайно не можна, але ти можеш переночувати в мене, я буду не проти, – вона відчинила двері і рукою запросила мене зайти.
– Дякую, але мені потрібно про дещо подумати. І ще одне, – я глянув їй прямо у вічі, – нікому крім мене двері не відкривати!
– Чому?! – Олена зойкнула.
Мені мабуть не варто було продовжувати, але попереджений значить озброєний.
– Тому, що це була не собака і не кабан! – розвернувшись я пішов до себе.
Думаю, що вчинив правильно, завівши спочатку даму. Якби з нею щось трапилося, по дорозі до себе, я б собі цього не простив ніколи. Йшов озираючись по сторонам. Кожен кущ викликав в мені підозру, що там хтось сидить і дивиться на мене. Оце йду, і думаю. А чого так темно на дворі? Я звичайне діло розумію, що вже як би не день, але темрява була якась не звичайна. Вона поглинала світло від вуличних ліхтарів, через що вони не освічували багато місця, як раніше. В лісі я не придав цьому уваги, то зрозуміло, але, як біг до Аліни темрява ставала все густішою і густішою. Я не супер-герой, і не герой бойовиків, прекрасно розумію, що якщо на мене хтось виплигне з кущів, то я йому нічого не зроблю, як мінімум тому, що не побачу. Доведеться бігти, якщо потрібно буде, то навпомацки. Все наче добре. Можна трішки розслабитися, але все одно треба бути готовим бігти. Пройшов не далеко від місця, де добре відкривається вид на ліс. Іду далі, як починаю відчувати що мене хтось свердлить поглядом у спину.
Я розвернувся і почав хаотично бігати очима від одного дерева до іншого. Коли я побачив того, хто дивився на мене, мені аж погано стало. Серце упало в п’яти, а страх сковував все моє тіло залізними ланцюгами. На мене з лісу дивилася якась триметрова срань! Морда в неї була, схожа на череп оленя, з якого виднілися довгі роги. Воно було худе, я зміг розгледіти, як між його ребрами по ньому щось повзало. Це був якийсь ходячий скелет. Світилося воно фіолетовим кольором, як і очі. Світло надходили зі сторони , де в людини знаходиться серце. Темрява почала згущуватися сильніше, але перед цим я побачив його довгі руки, які звисали до підлоги і кігті. Кігті в нього було величезні і гострі. Як тільки воно почало йти до мене рачки, я побіг швидше за швидкість світла. Я ще думав Гурген швидко бігає, а ні, тепер, як виявилося це було не так! Почувши сильний визг цієї істоти, я ледь не родив по дорозі. Добігши до дверей, я моментально забіг всередину, ледь з дверима не влетів. Мені здається так би й було, якби я ключі по дорозі не дістав. Зачинившись впав на підлогу і сховався під ліжко. Повезло, що там хватало місця для мене. Лежав важко дихаючи. Мені враз стало дуже холодно. Тиша. Мертва тиша. Я лежу собі далі. Нічого не відбувається. Тільки хотів вилізти, як почувся слабий стукіт в моє вікно. Від усвідомлення того, що скло тут дуже слабке, і може від звичайно удару вилетіти, я аж похолов. Але лежав мовчки. Аж поки воно не пішло. Більше воно не стукало. Побачив що в хатинці стало по троху теплішати і світлішати. Виявилося, я пролежав до ранку не стуливши очей. Виліз, тихенько підійшов до вікна і почав виглядати. Нікого не побачивши я вирішив відчинити вікно та виглянути. Його нема. Воно пішло. Я поліз до пачки сигарет і нервово підпалив одну. Потім ще одну. І ще. А коли мене ноги відмовлялися вже тримати, я впав на ліжко і заснув.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Минувші Дні, Вітольд Розенвальд», після закриття браузера.