Читати книгу - "Ті, кого немає"

Щойно вони опинилися за очеретами, Марта додала ходу.

Тепер катамаран жваво біг прямо до середини озера, добре слухався керма, і легкий вітерець, що тяг із заходу, майже не збивав його з курсу. Валентин відкритої води явно побоювався, притих, відсунувся від борту і раптом опустив гарячу вологу долоню на її голе коліно й стис. Від нього виразно тхнуло спиртним і ще чимось схожим на запах водоростей, що гниють. Забув свій страх і знову завівся.

– І куди прямуємо, Мартусю?

Вона й сама ще остаточно не вирішила. Якнайдалі від Шаур, от і все.

– Прибери лапу! – не обертаючись, Марта змахнула з коліна чоловічу руку й озирнулася. – На той берег. Там, кажуть, симпатичні місця. Саме для твого пікніка…

– Супер! – з натягнутим пожвавленням вигукнув Валентин. – А ця лайба може повзти швидше?

– Може, – сказала вона й відразу скинула оберти, роздумуючи, як зробити. Ліворуч виднілася заросла очеретом мілина. До протилежного берега трохи менше за кілометр. Підніжжя височини, яка стирчить на тому березі, зовсім голе, а це не годиться. Зате з того боку, де зараз висить низьке й далеке сонце в озеро виступає темний силует мису, клубочаться якісь зарості. Що там за мисом, вона не знала. Гаврилівське плесо – наче так його назвав Родіон.

Вона обережно повернула кермо, прицілилася на край мису, і катамаран знову почав набирати швидкість. Зараз Марта сама жалкувала, що він такий неповороткий і не може йти вдвічі швидше. Але тут був і плюс: що ближче до сутінків вони опиняться на березі, то краще. На озері ще багато човнів з рибалками, а жовтий катамаран – штука примітна.

Валентин знову потягся, повільно провів рукою від її потилиці вниз, ненадовго затримавшись там, де була туга резинка шортів, і запитав:

– А скажи-но, жабко, чого це ти раптом захотіла покататися зі мною? Ти ж мене начебто не шануєш?

Марта смикнула плечем і відвернулася, дивлячись, як перед лівим поплавцем здувається зеленуватий бурунчик. У міру того як сонце скочувалося до обрію, усе навколо набувало мідних тонів, навіть поверхня озера.

– А з ким ще? – сказала вона перше, що спало на думку. – Ніхто б не поїхав… У мене, між іншим, ім’я є. І перестань розпускати руки!

Вони саме обминали мис. Щойно він залишився за кормою, відкрився великий простір цілком нерухомої зеленкувато-рожевої води, облямований низькою дугою зарослого берега. Жодного човна навколо. «Ну, здається, приїхали…» – сказала собі Марта, звертаючи до берега.

Зблизька місцина виявилася так собі – вільшняк, промоїни, переплетені щупальця коренів, що звисають над водою, зарості рогозу з рідкісними просвітами. Глухі нетрі, ніде ані сліду рибальських стоянок. За пів сотню метрів від берега Марта знову повернула, і катамаран ще кілька хвилин повз уздовж заростей, поки вона виглядала, куди причалити.

Вона спробувала додати швидкості, але чомусь не вийшло, а наступної хвилини на приладовій панелі панічно заблимав червоний світлодіод. Рівне туркотання мотора стало тоном нижче.

– Що таке? – захвилювався Валентин.

– Дрібниці,– сказала Марта. – Не ту кнопку натиснула.

Суденце поводилося точно як мобільник на здиханні, і Марта трохи занервувала. Але навіть це зараз не здавалося їй важливим. Спереду з’явився просвіт у заростях, до води збігав невеликий глинистий осип, до якого можна було причалити. Вона квапливо заклала віраж, поки мотор ще тяг, скерувала катамаран до берега й вимкнула живлення.

Поштовх – і поплавці за інерцією з вологим шурхотом врізалися в берегову мілину.

16

Валентин вибрався з кокпіта, прихопивши плед і пакет, протупав по палубі в передню частину катамарана й зістрибнув на берег. Потім видерся нагору осипом і став оглядатися, витягаючи шию, – вибирав місце.

Що він там вигледів, Марта не бачила, тому піднялася слідом. За осипом лежала трав’яниста прогалина, зусібіч оточена вільшняком і кущами ліщини. Біля далекого краю було волого, там починалася низовина, яку приховували зарості, ліворуч піднімався невеликий пагорб, вкритий відцвілими стеблами іван-чаю. Ні старих багать, ні звичного сміття, – наче про це місце геть усі забули. Прогалину вкривала густа тінь – до заходу лишалося зовсім небагато.

Валентин попрямував до пагорба, кинув плед на траву, постояв, дивлячись на небо, потягнув носом вже охололе повітря і раптом мрійливо пробубонів:

– Та тут прямо рай… Правду кажу, жабко?

Він уже не метушився, не горів, не задихався, як бувало, коли йому вдавалося наздогнати її на коротку мить у якому-небудь завулку їхньої квартири. Тут, на суходолі, він почувався господарем ситуації. Навколо ні душі, без човна до цього берега взагалі не дістатися.

– Угу, – кивнула вона. – Я, мабуть, сходжу скупаюся. А ти тут господарюй.

Він сіпнувся заперечити, але раптово передумав. Почав стелити плед і викладати все, що притяг із собою в пакеті, на порохнявий пеньок, що стирчав посередині пагорба.

Марта спустилася до води. Розшнурувала кеди, скинула шорти й футболку і залишилася в купальнику. Потім зібрала одяг і, шльопаючи по мілководдю, перенесла на катамаран. Сунула шорти з трьома тисячами в кишені окремо під сидіння й про всяк випадок спробувала головну кнопку. Мотор не озвався, тільки червоний вогник на щитку поморгав і згас. Тут вона сказала собі: от і все. Увійшла у воду, неквапливо пропливла стометрівку повільним кролем, дивлячись прямо на призахідне сонце, перевернулася на спину, послухала шум у вухах і повернулася.

Валентина не було видно – певно, ще возився на галявині. Марта знову забралася на катамаран, відкрила бардачок і переклала пістолет у кишеню шортів, ще раз здивувавшись, який він маленький, менший за іграшковий пластмасовий. На якусь мить накотила нудота, забилося серце, однак вона впоралася.

Стоячи на палубі, почала натягати шорти просто поверх купальника, узялася за футболку – і здригнулася. Валентин виник зовсім безшумно й тепер сидів навпочіпки на схилі, пильно роздивляючись її плечі, смаглявий живіт і вологе розпатлане волосся. Очі ховалися в щілинках, але Марта помітила, як гостро вони блищать.

Вона випросталась і струснула футболку, розправляючи.

– Дурненька! – хрипко сказав він. – Зніми мокре. Ніхто не побачить – крім нас із тобою, тут нікого немає.

– Може, зовсім роздягтися?

– Було б непогано, – коротко реготнув він. – Тобі, напевне, говорили, що ти гарна? І цілуватися ти, мабуть, уже вмієш?

– Ні. Мене ці дурниці не цікавлять.

– Та