Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

— Думаю, Кіт у порядку. Кілька хвилин я вагався, та він, здається, зібрав себе докупи. — Тевіс тішився, що йому не довелося вжити серйозних заходів, які він обдумував перед тим, але керівник польотів пробурмотів:

— Краще дамо йому трішки перепочити, — і, ніби доповнюючи свої слова: — Я сам це зроблю.

Побачивши цих двох чоловіків разом, Кіт миттю зрозумів, чому йому дали перерву. Кризова ситуація продовжувалася, й вони йому не довіряли. Перерва була тільки приводом; він мусив пропрацювати ще півтори години. Заперечити? Для диспетчера з таким стажем, як у нього, це було зневагою, яку інші помітять. А тоді подумав: для чого зараз влаштовувати сцени? Воно того не варте. А от десятихвилинна перерва його заспокоїть. Врешті, коли закінчиться найгірше, він зможе повернутися до роботи на час, що йому залишиться на зміні.

Вейн Тевіс нахилився вперед.

— Лі візьме все на себе, Кіте. — Він кивнув іншому диспетчеру, який щойно повернувся зі своєї перерви — за графіком. Кіт кивнув, не зронивши ні слова, хоча й залишився на місці та продовжив інструктувати літаки, поки чоловік на заміні не ознайомився з обстановкою. Зазвичай, щоб один диспетчер зайняв місце іншого, потрібні були кілька хвилин. Новий диспетчер мусив вивчити екран індикатора, подумки вибудувати загальну ситуацію. Йому також потрібно було напружити свій розум.

Таке напруження — свідоме та навмисне — було частиною роботи. Диспетчери називали це «гострінням леза», й за п’ятнадцять років стажу в керуванні повітряним рухом Кіт щоденно це спостерігав, як у інших, так і в себе. Ти робив це, тому що мусив, коли починав зміну, як зараз. Інколи напруження ставало рефлексом, як, наприклад, коли диспетчери разом їхали на роботу — деякі користалися службовими автомобілями. Покидаючи дім, вони говорили легко й невимушено. Під час цієї поїздки звичайне питання на кшталт: «Ти збираєшся на гру в суботу?» — викличе таку ж недбалу відповідь: «Звісно» або «Ні, цього тижня не зможу». Однак з наближенням до місця роботи розмова напружувалася, й ті самі питання — за чверть милі88 від аеропорту — могли тягнути за собою короткі «так» чи «ні», і більш нічого.

Разом із напруженою гостротою розуму йшла інша вимога — керований, зважений спокій протягом усієї зміни. Ці дві вимоги — суперечливі в межах людської природи — виснажували розум та, в перспективі, не минали безслідно. В багатьох диспетчерів з’являлися виразки шлунка, які вони приховували через страх втратити роботу. Їм доводилося платити приватним медикам, замість того щоб скористатися безкоштовною медичною допомогою, яку їм забезпечував роботодавець. На роботі ховали флакони «Маалоксу» — «для полегшення симптомів підвищеної кислотності шлунка» — у своїх шафках та час від часу нишком посьорбували ту білу солодкаву рідину.

Були й інші наслідки. Деякі диспетчери — Кіт сам був знайомий з кількома — ставали злими та дратівливими вдома, або у них траплялися напади гніву через стримувані на роботі емоції. Вкупі з ненормованим графіком роботи і сну, у зв’язку з чим ставало важко керувати домашнім госпо­дарством, результати були передбачувані. Серед диспетчерів керування повітряним рухом був високий відсоток розлучень.

— Добре, — сказав чоловік, що мав його замінити. — З обстановкою ознайомився.

Кіт вислизнув зі свого сидіння, відключаючи навушники, поки новий диспетчер займав місце. Новоприбулий ще не встиг сісти, а вже почав передавати нові інструкції нижньому літаку «ТВЕ».

Керівник польотів заговорив до Кіта:

— Твій брат казав, що, можливо, пізніше зайде.

Кіт кивнув дорогою до виходу. Він не відчував образи на керівника польотів, який мав власні обов’язки, тож Кіт втішився, що не опротестував те, що його відпустили раніше. Понад усе на світі Кітові хотілося закурити сигарету, випити кави та побути на самоті. Також він тішився — оскільки рішення прийняли за нього — тим, що якийсь час побуде подалі від цієї надзвичайної ситуації. Він уже мав досвід участі в багатьох, тож за кульмінацією ще однієї не сумуватиме.

Різні надзвичайні ситуації в повітряному русі виникали в аеропорту Лінкольна, як і в будь-якому іншому, по кілька разів на день. Вони могли траплятися за будь-якої погоди — як у найясніший день, так і під час бурі, як сьогодні. Зазвичай небагато людей знали про такі інциденти, оскільки майже всі вирішувалися безпечно, й навіть пілотам у повітрі рідко називали причини затримок або раптових інструкцій змінити курс чи щось таке. По-перше, їм це не потрібно було знати; по-друге, у радіозв’язку ніколи не було часу на теревені. Наземний персонал на випадок таких ситуацій — аварійні бригади, працівники «швидкої допомоги» та поліція, — як і вище керівництво аеропорту, був завжди напоготові, а їхні дії залежали від категорії оголошеної ситуації. Перша категорія була найсерйознішою, та її рідко оголошували, оскільки вона стосувалася реального зіткнення. Друга категорія означала неминучу загрозу життям або фізичну шкоду. Третя категорія, як зараз, була загальним попередженням надзвичайним службам аеропорту бути напоготові; їхня допомога може або знадобитися, або ні. Для диспетчерів, проте, надзвичайна ситуація будь-якої категорії викликала додаткову напругу й подальші наслідки.

Кіт увійшов до роздягальні диспетчерів, що межувала із диспетчерським залом. Тепер, коли в нього з’явилося кілька хвилин на те, щоб спокійніше все обдумати, він, заради загального добра, сподівався, що пілот «KейCі-135» Повіт­ряних сил та всі інші, хто сьогодні був у повітрі, безпечно ­дістануться своїх пунктів призначень, незважаючи на бурю.

У роздягальні, невеличкій кімнатці з одним вікном, три стіни були обставлені металевими шафками, а по центру стояла дерев’яна лавка. На дошці для оголошень біля вікна неохайно висіли кілька офіційних повідомлень та сповіщення від соціальних груп аеропорту. Світло лампи без абажура, що звисала зі стелі, здавалося неймовірно сліпучим після напівтемряви диспетчерського залу. Тут більше нікого не було, тож Кіт потягнувся та клацнув перемикачем. На вежі зовні стояли прожектори, тож крізь вікно світла проходило достатньо.

Він прикурив цигарку. Тоді, відчинивши свою шафку, витяг судок для ланчу, який Наталі спакувала йому вдень перед роботою. Поки наливав собі каву з термоса, то думав, чи поклала Наталі йому якусь цидулку до їжі, чи якщо не її, то хоч якусь дрібничку, яку заздалегідь вирізала з газети чи журналу. Вона