Читати книгу - "Професор Вільчур, Тадеуш Доленга-Мостович"

Бігти, однак, не довелося. У містечку всі новини розходилися від краю до краю зі швидкістю бездротового телеграфа. Тому через хвилину після входу Вільчура в магазин пані Шкопкова вже була попереджена, незважаючи на задишку, підтюпцем перебігла ринкову площу, щоб привітати професора. Для неї була велика честь, що такий чоловік її першою відвідав у Радолішках. На добрих кілька місяців буде причина для власної гордості та людської заздрості. І справді, вона мала право вважати себе ближчою до професора, ніж інші в містечку. По-перше, тому, що його дочка кілька років перебувала під її опікою, по-друге, через те, що два роки тому пані Шкопкова їздила до Варшави і там особисто побачилася з професором.

Вона також цього разу привітала його надзвичайно сердечно і зворушливо, перш за все розпитуючи про доньку.

Професор трохи нахмурився, але опанував себе і сказав:

– А, добре. Вона щаслива. Вони живуть в Америці, він заробляє величезні гроші. Вони ведуть щасливе життя. Цього їм достатньо.

– Ви не збираєтесь їх відвідати?

– Ні… Дорога далека, а я вже старий…

– Хто б про старість говорив, – ввічливо перервала його пані Шкопкова.

– У всякому разі, – продовжував професор, – мене не цікавить те, що цікавить їх. Я не хотів би обмежувати їх своєю персоною. Старі не повинні нав’язувати своє бачення молодим. А як же йдуть справи у вас?

Пані Шкопкова почала широко розповідати про себе, про своїх дітей, про стосунки у містечку, про те, що настоятель змінився, що хтось із кимось судився і так далі.

Коли вона довідалася від Вільчура, що він збирається назавжди осісти в млині, не хотіла повірити своїм вухам і з цього моменту нетерпляче поглядала на двері, щоб якомога швидше вибігти й поділитися цією сенсаційною новиною з якнайбільшою кількістю людей.

Повернувшись до готелю, Вільчур застав Люцію дещо стурбованою. Виявилося, що Омела одразу, як тільки встав, замовив собі пляшку горілки, яку тут же спорожнив, і вийшов до містечка.

– Боюся, – сказала вона, – щоб він п’яний не зчинив тут якоїсь бучі.

Професор засміявся:

– Не хвилюйтеся, панно Люціє. Одна пляшка не загрожує йому ніякими наслідками.

– Йому, може, й ні, але іншим.

– Виключено. Ручаюсь, що він абсолютно тверезий.

Вона задумалась і сказала:

– Мене це теж не втішає. Взагалі я відчуваю, що ми вчинили легковажно, беручи його з собою. Я не кажу, що це в принципі погана людина, навіть припускаю, що десь на самому дні в ньому тліють якісь забуті іскри почуттів, але ж він сам цинічно визнає, що «чужа власність – це така власність, яку ми ще не привласнили». Бог знає, що він тут готовий наробити. На початках може нам зіпсувати репутацію.

– Я не поділяю ваших побоювань, – відповів Вільчур після роздумів. – Омела – це не та людина, яка краде з любові чи з залежності. Він тягнеться до чужого тоді, коли не може задовольнити свої потреби, а ви визнаєте, що його потреби дуже малі. Будь-який одяг, будь-яка їжа. Ну та й горілка, єдина розкіш… Чи, зрештою, можна її назвати розкішшю?.. Я роздумував над цим, може, для нього це така ж необхідність, як хліб для інших. Повірте мені, панно Люціє, що свідомість іноді є найбільшою тортурою. Особливо тоді, коли людина перестає вірити в себе, коли сприймає презирство й огиду, коли цинізмом, як відром помий, хоче залити рештки своєї шляхетності, і те, що вона вважає марним. Дорога панно Люціє, цілком можливо, що своєю поведінкою Омела завдасть нам тут неприємностей, але подумайте, що було б з ним, якби ми залишили його напризволяще…

Він похитав головою і додав:

– Бідна, хвора душа. Нехай же він оживе в цій атмосфері добра й простоти. Хвора душа, а ми ж таки лікарі!..

Люція з сумнівом звела брови:

– Тільки цього разу пацієнт невиліковно хворий.

Вільчур узяв її за руку.

– І навіть якби… Чи залишили б ви безнадійно хвору людину без догляду?..

Вона нічого не відповіла, але ця розмова виявила перед нею нові сторони душі професора. Тепер Люція зрозуміла, що ця людина не завагається ні перед чим для виконання свого покликання, яке професор розумів набагато ширше і глибше, ніж вона могла раніше здогадуватися.

Зрештою, хвилювання через Омелу виявились даремними, принаймні на початку. Більшу частину дня він справді проводив у місцевому шинку, але, будучи за своєю природою людиною спокійною, позбавленою авантюрних інстинктів, не наробив ніяких скандалів. Прогнози професора щодо його відносної доброчесності також підтвердилися. Нічого ні в кого не пропадало з тієї простої причини, що Омела мав гроші на свої скромні витрати. Вирушаючи до шинку, він безцеремонно звертався до Вільчура:

– Видай, володарю, пів п’ятака на ін’єкції. Тільки не думай, що я користуюся твоїм необмеженим кредитом без бажання повернути борг. Я ретельно записую кожне надходження і підраховую щоп’ятниці. Якщо потім я викидаю листок у вікно, то це лише тому, що я не знаю вищої бухгалтерії. У будь-якому разі ти можеш розраховувати на те, що я вважаю тебе моїм єдиним спадкоємцем.

А коли Вільчур сміявся, Омела додавав:

– Не смійся, архипастирю. Не забувай: rira bien qui rira par derrière[54]. Можливо, що моє гарне вбрання та головний убір не здаються тобі надто цінними предметами в глобальному економічному масштабі. Однак ще є моє божественне тіло, яке можеш використати багатьма способами. Будь-який м’ясник дасть за нього значну суму. Подумай тільки: ковбаса одразу насичена алкоголем. Також можеш наказати мене забальзамувати і виставити в якійсь галереї як останню копію Аполлона або використати особисто, порізати скальпелем на невеликі шматочки і пошукати в них душу чи інші шляхетні гази, в існування яких свято віриш, постійно і нерозумно.

– І ти в них віриш, – поблажливо посміхнувся Вільчур. – Якби ти не вірив у шляхетні гази, то не сумував би за такими нешляхетними випарами алкоголю. Це ж зрозуміло.

– Ти говориш нудні речі, amigo, – сказав Омела, намагаючись приховати своє роздратування. Він терпів, коли хтось підозрював, що він п’є з якоїсь іншої причини, а не просто з пристрасті до алкоголю. – Primo, алкоголь – це найшляхетніший газ.

І він починав перераховувати свої старі аргументи. Не раз вони так розмовляли, йдучи до млина, де вже закінчувався ремонт. У млині, як і слід було очікувати, до Омели придивлялися з неохотою й підозрілістю, не кажучи вже про його манеру висловлювання, яка викликала у всіх – від Прокопа до Донки – тривогу.

– Слухає його, чорта, людина, слухає. Він ніби по-людськи балакає, а нічого з того не зрозуміти, щоб ти луснув. Таких людей ми тут ніколи не бачили, – Зоня визначила думку загалу мешканців млина.

Натомість Люція миттєво і без зусиль завоювала загальну симпатію. Її свіжа молодість та безпосередність у спілкуванні з людьми вселяли довіру. Навіть Зоня, яка спершу думала, що ця лікарка – конкурентка на руку Вільчура, побачивши її, заспокоїлась. Різниця у віці між професором та Люцією здавалася Зоні достатньою гарантією безпеки.

Завдяки старанням старого Прокопа ремонт прибудівки швидко завершився, і Вільчур та Омела переїхали до млина. Тим часом Люція залишилася в містечку. Вона орендувала кімнату у пані Шкопкової, яка сама зробила цю пропозицію. Щоранку вона йшла до млина, а ввечері поверталася.

Звістка про приїзд «знахаря» швидко