Читати книгу - "Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов"

– Ти знаєш Лізу? Так, ти повинен знати Лізу, – почала Лінда.

– Так. Та, з новин, – підтвердив Руслан, але ніяк не міг пригадати Лізу з обличчя; він лише знав, що Лінда таємно в неї закохана і що це справа, як у всіх гомосексуалістів, безперспективна.

– Сьогодні вона підходить до мене…

Далі він нічого не чув, а лише відчував, як у Лінди холоне в животі, як упевненість сповзає, і вона робиться незграбним хлопчиком з чистими смарагдовими очима.

– …і кладе поперед мене папірець. Розвертається і йде, – продовжує Лінда, а Русланчик уявляє високу і феміністичну, з нервовими конячими рухами Лізу, як вона зникає у проймах кімнат.

– Ну і що там, Ліндо? – говорить він.

– Майже нічого, – Лінда кладе папірця на столик: на папірці людська п’ятірня, з двома синіми лініями, а внизу літера Л.

– Ну, і що це? Вона тобі не роз’яснила, що значить оцей манускрипт? – спитав Руслан.

– Ні. Поклала і пішла, – і в Лінди налилися сльозами очі.

– Тут літера Л. З таким же успіхом вона могла означати і «Ліза».

– Так, з таким же успіхом вона могла означати, що це Ліза, – сказала Лінда і зробила спробу гігієнічною серветкою обітерти сльози.

– Тоді підійди і запитай, що вона хотіла цим сказати, – спокійно виговорив Русланчик, але відчув, як холодний жах осаджує його, наче чифір наркомана.

– Але, розумієш… Ну, ти розумієш, якщо вона щось знає?

– Кожен щось знає. У кожного таємниці, любочко. Головне – підійти так, як і вона, – сказав, холонучи, Русланчик.

– Зрозуміло. Підійти саме так, як вона, – сказала Лінда.

І тут його окропило холодним потом, він зробився маленьким, а тому пошукав очима опертя, але нічого не потрапило на очі, тільки рука помацала щоку, котра пекла пеком і смикалася.

– А може… Може, ти їй скажеш?

– Я? Ну, спробувати взагалі можна. Але, гадаю, треба витримати.

– Що витримати? Ах, ти маєш на увазі, що треба підійти пізніше?

– Саме так. Немає ніякої різниці.

– Так.

– Так.

Одна таємниця до іншої таємниці. Це так привабливо, збуджуюче, і Русланчик лизнув губи. Він звівся, наче показуючи, що розмова закінчилася, але насправді він відчував себе невпевнено. Незатишність засіла десь всередині. У червоних анфіладах і верхотурі літали обскубані голуби. Нічого не зміниться, не змінилося. Автоматично він намацав слоїка з пігулками, потрусив у кишені двома пальцями, але баночка була порожня. Руслан закусив губу, але одумався. Лінда пішла, якось непевно дивлячись під ноги, наче там повзали сколопендри, гадюки й різна нечисть. Зараз Русланчику дійсно не вистачало чоловічої компанії, грубих жартів, грубих рук. Лінда сьогодні дратувала його. І він розумів чого: зараз їх дійсно з’єднувала якась таємниця, але розгадки ніхто не знав. І він вирішив, що на сьогодні робота закінчилася. Навіть якби там на нього чекала призова нагорода «Еммі», він би ні за яке золото світу не лишився більше сьогодні на СК. Не оглядаючись, він пішов до прохідної, слухом ловлячи шумовиння голосів, які переростали у справжній шквал. Боковим зором він бачив, що люди продовжують мовчки курити, пити каву, іноді зронювали пару слів. Коли він вийшов під біле зимове небо, тривога припинилася, лишилася одна досада від того, що слоїк з пігулками порожній.

* * *

Машина пливла в густому тумані чорною горбатою автострадою. Навіть опинившись поза телебаченням, він відчував, що йому дихає щось противне у спину і не відпускає, наче щось ти забув, але повернутися і взяти не вистачає сміливості. Руслан подумки провів Лінду коридором, завів до туалету, зняв трусики: ось вона сидить і пісяє, пісяє

і плаче. Хихикнув про себе. Нічого собі манюся: чорною змією звивається між людьми і заковтує найсмачніші і найласіші шматочки. Хитра чорна падлюка, – говорило його сумління, збурене і нещасне. «Лексус» повз повільно. Нарешті він припаркувався біля універсаму «Україна». Придбав пучечок квітів – зелених з синіми. Усміхнувся продавчині з табличкою «Марта». Вертлява білявка впізнала його, вискаливши всі тридцять два зуби. Руслан витримав паузу, ввічливо дав емоціям влягтися, а потім запитав Клима. Дівчина згасла.

– Він у «Флорі», – сказала і вже з дурнуватою усмішкою поспішила комусь назустріч.

На вулиці в нього зробилися ватяними ноги. Туман плутася між ногами, і доки він шукав свій «лексус», настрій у нього погіршувався до катастрофічного. Нарешті він сів і рушив. Рушив до Клима, у клуб «Флора», з сауною, солярієм, косметичним салоном. Але голова робилася важкою і чомусь не відпускала думка про Лінду. Він у десятий раз прокручував їхню розмову, перевіряючи, чи не бовкнув чогось зайвого. Нарешті, коли сріблястий «лексус» ковзнув в арку й очі наткнулися на неоковирну вивіску «Флора» з двома дельфінами і ще якоюсь незрозумілою завитухою, він зупинився думками на Климові. Але заборонене збудження, відчуття зради і гріха, ніяк не хотіло відкладати у нього свої яйця.

Тому в кабінеті вони механічно кинулися тискати один одного, смикати за члени. Доки Клим не поклав його на спину і не увійшов, і не кінчив відразу після двох качків. Навіть тоді Руслан нічого не відчував. Він погладжував по засмаглій сідниці Клима, вдихав запах ніжної шкіри.

– Страшно мені, Климе, – сказав він.

– Страх збуджує, – резонно зазначив Клим.

Русланчик промовчав. Голову йому наче накачали розтопленим епоксидом. У нього шуміло у вухах. Кольорові метелики пурхали кабінетом. Він намацав рукою член Клима і почав дрочити. Але відчай низьким високовольтним струмом пройшовся повітрям. За відчаєм прикотив невимовний сум, скрушний і жахливий, від якого нікуди, навіть у хіть, навіть у виткану роками радість не сховатися. Русланчик хотів кричати, але рот беззвучно хапав повітря, і так, доки Клим не почав вводити йому член. Але Русланчик запручався, по-заячому, дуже сильно, відіпхнув його ногами.

– Перестань, мені противно, – просипів він.

– Ти збожеволів, – піднімаючись, сказав Клим. – Це ні на що не схоже. Ти набрався дурних звичок, Руську, від свого ментяри.

– Вибач. Вибач. Вибач, – Русланчик підтиснув ноги і захникав. Намацав, наче сліпий, склянку води; склянка упала, нарвавшись на негнучкі пальці, упала на підлогу, з глухим стогоном викинувши з нутра повітря.

– Серце. Вибач. Я дійсно не знаю, що зі мною. Тисне в грудях. Зараз попустить.

– Амфетамін, – спокійно сказав Клим і підняв стакан з підлоги.

– Вибач. Все, трохи попустило.

– Нічого, нічого, – Клим погладив Русланчика по голові.

– Це від роботи. Грубостей набрався. Мент, він кльовий. Класний.

За якусь мить Русланчик уже блискав очима і приємно усміхався кудись повз себе, наче на столі всівся голий Величко і вимахував йому у привітанні членом.