Читати книгу - "Конкістадор"

передмістях Теночтитлана. Першовідкривачі пішли туди, щоб познайомитися з місцевими жителями. Щойно пара землеробів, яким належав будинок, зауважили загін воїнів у дивному вбранні, та ще й заплямованих кров’ю з’їденої вівці, який ішов у бойовому порядку просто до них, нещасні теж кинулися навтьоки. Згодом Кетца напише у своєму щоденнику: «Ці тубільці є вельми боягузливими — тікають, щойно зауваживши нас. Ніколи б не спало мені на думку, що можна висадитися на чужій землі без найменшого опору. Вони до того полохливі, що я наразі гадки не маю, як налагодити з ними контакт. Щойно вони зауважують нас — розбігаються навсібіч, наче зайці». Ось чому перші відкриті території, на яких мешкали білі люди, назвали Точтлан, тобто «Земля кроликів».

Попри те, що мешканці втекли, Кетца наважився зайти в халупку, щоб дізнатися більше про життя тубільців. Порівняно з його оселею в Теночтитлані то було дуже бідне помешкання: долівка з утоптаної землі, стіни — з необпаленої цегли й солом’яна стріха. Юнак здригнувся, побачивши над узголів’ям лежанки постать чоловіка, що помирає, ноги й руки якого було поприбивано до дощок, складених навхрест. Юнакові це здалось огидним. Певна річ, місцеві не лише правили жорстокі жертвоприношення, але й залишали спеціальні образи на пам’ять про свої ритуали. А поруч на окремій поличці стояла статуетка іншого ідола: то була жінка з хусткою на голові й немовлям на руках. Кетца припустив, що то місцева богиня плодючості. Озирнувшись, Кетца зауважив, що всі його люди включно з Маоні п’ють якусь червонувату рідину. Злякавшись, що у глечику людська кров, він наказав поставити його на місце. Команда мовчки підкорилася, хоча й з прикрістю — дуже вже смачна була та рідина. Усім спраглим довелось вдовольнитися простою водою.

Гадаючи, що у бойових обладунках вони навряд чи потоваришують з місцевим населенням, Кетца — зібравши все, що знайшов у будинку: рушники, простирадла, одяг, — наказав своїм людям перевдягтися. Вони послухались. Кетца, зодягтись у чорне вбрання з довгими фалдами, прикрив голову каптуром. Маоні розжився жовтою сорочкою з домотканого сукна. Не знаючи, чим різниться тутешнє жіноче й чоловіче вбрання, чимало з них повиряджалися у просторі спідниці та сукні з глибоким викотом, а під нагрудники нап’яли корсети. Замаскувавшись отак під місцевих мешканців, першовідкривачі попростували оглядати поселення.

Незважаючи на нещодавній обід із вівці, воїни зголодніли під час подорожі, тож ноги самі понесли їх на запах смаженини — саме тієї, якою пахнув дим, котрий вони зауважили, перш ніж висадились на берег. Що далі вони просувалися, то частішими ставали помешкання, будівлі ставали чимраз просторіші та кращі. Місцеве вбрання, попри певну незграбність у гардеробі, стало воїнам у нагоді, щоб не привертати зайвої уваги. Поволі, як село переходило у місто, людей на дорозі більшало. Усі ніби прагнули зійтися в одну точку. То звідтіля, то звідсіля долинала до воїнів Теночтитлана співоча мова тубільців, у якій вони, звісно, ані слова не розуміли. Кетца даремно силкувався розібрати значення позначок на кам’яній різьбі, якими були прикрашені одвірки; такі ж самі знаки красувалися над аркою, у яку вливалася вулиця. Згодом Кетца відтворить ці написи у своєму щоденникові: «УЕЛЬВА». Незважаючи на те, що Кетца геть не розумів значення цього слова, він здогадався, що так тубільці називають це місто. Бруківка раптом задрижала, почулися громоподібні кроки, й увесь мешикський загін мимохіть озирнувся. Перед їхні очі постало щось неймовірно страшної подоби: до них щодуху мчало страховисько, яке скидалося на ламу, але більше, кремезніше й мускулистіше, вкрите чорною як крук шкурою. Але найбільше жахіття полягало в тім, що тварина ніби мала дві частини: зі спини тулуба виростало людське тіло. «Невдовзі показалася двоголова тварина: з однією звірячою й однією людською головою, що бігла на чотирьох ногах, і від її поступу двигтіла земля», — так напише Кетца, ще не збагнувши, що то таке насправді. Подив мешиків став безмежним, щойно вони побачили, як тварина уповільнює ходу й раптом розділяється надвоє: «Людина — сама по собі, а тварина — сама по собі». Найперше, що спало мешикам на гадку, — вони стали свідками перевтілення науаллі. Науаллі — так звали чарівників, які за певних умов уміли скидати людську подобу, обертаючись на звірів. Утім, вельми швидко Кетца збагнув, що тварина, яку тубільці звуть «кінь», може існувати самостійно, окремо від людини, яка сиділа на ньому верхи. Мешики не могли збагнути, чому такі великі й дужі тварини покірно слухалися волі людей. Однак допоки воїни Теночтитлана не розуміли, що таке вершник, їх проймав панічний жах щораз, як їх проминав кінь.

І ось, ховаючись під вбранням, зібраним у ветхій хатинці, воїни Теночтитлана дісталися центру міста. Там вони побачили натовп, що зібрався на майдані, посередині якого палало вогнище. Саме цей дим вони бачили з корабля. Люди навколо вогнища були наче у нестямі, у їхніх криках лють зливалася із захопленням. Загін мешиків продирався крізь юрбу, намагаючись збагнути, що спричинило таку нестяму. На одній із галерей майдану височіла будівля, баня котрої ніби намагалася дістатися небес. Нагорі височів хрест — це враз нагадало Кетці хрест із ідолом, що стікав кров’ю, прибитий цвяхами до дощок. Поводир мешиків був упевнений, що ця будівля — храм, а навколо нього правлять якийсь ритуал. Щойно він ближче просунувся до вогнища, то переконався, що передчуття не обманули його. Запах м’яса — від обвугленого людського тіла, прив’язаного до палі, яке приносили в жертву. Натовп одноголосно вигукував: «Слався Цар Христос!» Біля вогнища Кетца побачив гурт чоловіків у пурпуровому вбранні — й знову зауважив на грудях хрести. Кетца здогадався, що то — жерці. «Достоту як у Теночтитлані, тут правлять обряди поруч з теокаллі — хоч храм значно поступається розмірами. Тубільці гуртуються навколо, щоб подивитися жертвоприношення. Тут людей дарують богові або припинаючи до хреста — про це свідчить безліч статуеток, або спалюючи на вогнищі з вогких дров, щоб продовжити муки, — це я на власні очі бачив. Бога їхнього звати Цар Христос. Тубільці вигукують його ім’я, поки жерці правлять жертвоприношення, — достоту як у Теночтитлані натовп повторює ім’я Уїцилопочтлі».

Злякавшись, що обряд, свідками якого вони стали, такий жорстокий, і остерігаючись, що юрба може зауважити в них чужинців, мешики вирішили непомітно покинути майдан. Згодом Кетца вивчить, як зветься такий ритуал, хоча його дикунську назву дуже складно вимовити язиком, який звик промовляти науатлем: свята інквізиція.

2

Дикунський пантеон

Першопрохідцям нечисленної армії Кетцалькоатля, жмені воїнів, зодягнених у чоловіче та жіноче вбрання упереміш, вдалося пройти у храм завдяки юрмі людей на