Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
От у кого був талант, так це в Ліли. Про це всі знали. Мікеле он як давно звернув на це увагу. Тож Елізина неприязнь пояснювалася не лише незначними суперечками з Марчелло, а й фактом, що Лілі знову вдалося зіскочити з гачка Солар, вирватися з-під їхньої влади, після того як вона сама ними скористалася. «Basic Sight» приносив їй дедалі більше авторитету й прибутків. Більше не йшлося про примхливу особу, яка змалечку вміла влізти тобі в голову та душу та навести там лад, а якщо ти їй був не до вподоби, то вчинити гармидер і залишити в безпорадному стані. Тепер вона була прикладом того, як можна опанувати нове ремесло – займатися чимось таким, чого не вмів ніхто, і чимало заробляти. Казали, що її справи йшли так добре, що Енцо почав підшукувати приміщення для їхньої фірми, на заміну того, що нашвидкуруч обладнав у себе вдома між кухнею та спальнею. Але ким був Енцо порівняно з Лілою? Хоч і здібним, але її підлеглим. То вона всім заправляла на власний розсуд. Можна було без перебільшень заявити, що правила життя в районі змінилися: треба було жити або як Марчелло і Мікеле, або як Ліла.
Може, то все моя одержимість, але мені здавалося, що я помічала дедалі більше Лілиних рис у людях, з якими вона спілкувалася й товаришувала. Якось, наприклад, я зустріла Стефано Карраччі – розповнілого, змарнілого, абияк одягненого. У ньому не залишилося нічого від того молодого комерсанта, за якого Ліла вийшла заміж, як і не залишилося й сліду від колишнього багатства. Ми перекинулися всього кількома фразами, але мені здалося, що він запозичив чимало висловів у колишньої дружини. Та й Ада, яка ставилася до Ліли з повагою й добре про неї відгукувалася (бо та допомагала Стефано грошима), теж, як на мене, перейняла її жести та навіть манеру сміятися.
Родичі й друзі так і в’юнилися навколо Ліли в пошуках заробітку, намагаючись всіляко довести свою придатність до роботи. Саму Аду несподівано взяли на роботу до «Basic Sight»: спершу просто відповідати на телефонні дзвінки, а в перспективі – навчитися й решти. Ріно, який одного дня встав не з тієї ноги й не на жарт посварився з Марчелло, покинув роботу в супермаркеті і теж пішов працювати до сестри, навіть не спитавши її дозволу, упевнений, що запросто навчиться всього, що треба. Але найнесподіванішою новиною, яку я почула від Ніно, а він дізнався від Марізи, стало те, що Альфонсо теж перейшов до «Basic Sight». Мікеле Солара, який і далі поводився як божевільний, без причини зачинив крамницю на площі Мартірі, і Альфонсо залишився без роботи. Тож тепер і він успішно трудився завдяки Лілі.
Я могла дізнатися ще більше, якби захотіла. Можливо, мене це б навіть потішило, достатньо було їй зателефонувати, зайти провідати. Але я цього так і не зробила. Лише одного разу зустріла її на вулиці, і вона неохоче зупинилася. Напевне, образилася, що я дала їй неправильний номер, що пообіцяла позайматися з її сином, а сама зникла, що вона зробила все, аби ми помирилися, а я відсторонилася. Сказала, що поспішає, і запитала на діалекті:
– То ти так і живеш на Тассо?
– Авжеж.
– Там незручно.
– Зате море видно.
– Та яке там море згори! Так, лише колір. Краще спустися й подивись, скільки там сміття, бруду, лайна, мулу. Звісно, тим, хто читає та пише книжки, до вподоби розповідати брехню, а не правду.
Я не стала розпатякувати й стримано відповіла:
– Що поробиш, я вже там поселилася.
Вона відрубала мені у відповідь:
– Завжди можна передумати. Як часто ми кажемо одне, а робимо інше? Знайди собі житло тут.
Я похитала головою й махнула на знак прощання. То цього вона хотіла? Повернути мене до району?
37
Потім вийшло так, що в моєму й без того непростому житті сталися одночасно дві несподівані події. Науково-дослідницький інститут, яким керував Ніно, отримав запрошення з Нью-Йорка взяти участь у дуже важливому проєкті, а невеличке видавництво з Бостона опублікувало мою книжку. Це означало, що ми могли поїхати разом до Сполучених Штатів.
Після тисячі сумнівів, тривалих обговорень, частих сварок ми вирішили дозволити собі ту відпустку. Але для цього я мала на два тижні розлучитися з Деде та Ельзою. І за звичайних умов мені було нелегко про них піклуватися: я писала статті для кількох журналів, перекладала, брала участь у публічних дискусіях, робила нотатки для нової книжки. Тож знайти в напруженому розкладі час для доньок завжди було складно. Зазвичай я просила про допомогу Міреллу – студентку Ніно, яка брала небагато грошей. А якщо вона була зайнята, то залишала дітей на Антонеллу – моторну п’ятдесятирічну сусідку, чиї діти вже виросли. На час поїздки я хотіла відправити дівчаток до П’єтро, але він відповів, що не може тримати їх у себе так довго. Я замислилася: з Аделе я обірвала стосунки, Маріароза кудись поїхала, і ніхто не знав, куди саме, моя мати геть заслабла через невідому хворобу, Еліза поводилася дедалі ворожіше, – і вирішила, що виходу немає. Врешті П’єтро підказав: попроси Лілу, вона колись лишала тобі сина на місяці, тож тепер перед тобою в боргу. Я ніяк не могла наважитися. Одна частина мого єства, легковажніша, малювала картинки, як Ліла погоджується допомогти попри свою зайнятість і поводиться з моїми доньками як із розбещеними і манірними ляльками, мучить їх і залишає з Дженнаро. Водночас інша частина, прихована, яка дратувала мене ще більше, підказувала, що Ліла єдина з усіх моїх знайомих ладна зробити все можливе, аби дівчаткам було добре. Нагальна потреба якомога швидше знайти вихід змусила мене їй зателефонувати. На моє плутане прохання, сповнене довгих пауз, вона без вагань відповіла, як завжди дивуючи:
– Твої діти мені рідніші, ніж власні. Привозь їх, коли захочеш, і займайся своїми справами скільки завгодно.
Хоч я й сказала, що їду разом із Ніно, вона ні словом про нього не згадала, навіть коли я привела до неї дівчаток, даючи тисячі настанов. Так у травні 1980 року, сповнена мук совісті й ентузіазму, я вирушила до Сполучених Штатів. Та подорож виявилася для мене несподівано захопливою. Я знову почувалася вільною від кордонів, здатною долати моря й океани, обійняти цілий світ. Мене охопив бурхливий захват. Звичайно, ті два тижні були дуже виснажливими й дуже недешевими. Жінки, що видали мою книжку, не
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.