Читати книгу - "Вальс на прощання"

заліпленій рекламними плакатами, що вихваляли лікувальні води і чудодійні грязі того курорту. Подалася тополиною алеєю, що провадила від вокзалу до водолікарні, і на початку колонади вгледіла намальовану від руки афішу, де червоними літерами було виведене ім’я її чоловіка. Вона приголомшено зупинилася перед афішею і під чоловіковим прізвищем прочитала ще два чоловічих імені. Вона очам своїм не повірила: Кліма таки не збрехав їй! Це ж саме те, що він їй і казав. Першої миті вона відчула неймовірну радість, почуття давно втраченої довіри.

Та ця радість тривала недовго, бо вона відразу ж подумала, що той концерт не був доказом вірності її чоловіка. Якщо він узявся давати концерт на цьому Богом забутому курорті, то, звісно ж, робив це задля того, щоб зустрітися тут з іншою жінкою. І їй здалося, що ситуація ще гірша, ніж вона собі гадала, і що вона потрапила в пастку.

Вона приїхала сюди, щоб упевнитися, що її чоловіка тут нема і в такий спосіб непрямим чином (знову, і вже вкотре!) викрити його невірність. Але тепер усе змінилося: вона застукає його не на брехні, а на зраді (та ще й прямо і очевидно). Хоче вона того чи ні, та все ж таки побачить жінку, з якою Кліма тут пробуде весь день. Від тієї думки вона аж заточилася.

Звісно, вона певна була, що все знає, проте досі не бачила нічогісінько (жодної чоловікової коханки). Правду кажучи, вона нічогісінько не знала, тільки гадала, що знає, і надала цьому припущенню певності. Вона вірила у зрадливість свого чоловіка, як ото християнин вірить в існування Бога. Тільки ж християнин вірить у Бога з цілковитою певністю, що ніколи не побачить його. Подумавши, що сьогодні вона побачить Кліму з жінкою, вона відчула такий жах, якого зазнав би віруючий, якби йому зателефонував Господь і сказав, що прийде до нього снідати.

Усе її тіло охопила тривога. Аж вона почула, як хтось гукає її на ім’я. Вона обернулася й побачила трьох молодиків, що стояли під колонами. Вони були в джинсах і светрах, і те їхнє богемне вбрання гостро вирізнялося на тлі нудної охайності, з якою вбрані були пацієнти, що гуляли поблизу. Молодики привітно всміхалися їй.

— Оце несподіванка! — вигукнула вона.

То були люди з телебачення, її приятелі, яких вона знала ще за тієї пори, як виступала на сцені з мікрофоном.

Найвищий поміж ними, режисер, узяв її під руку.

— Так приємно було б уявити, що ти приїхала сюди заради нас…

— Але ти приїхала через свого чоловіка… — сумовито сказав помічник режисера.

— Так шкода! — сказав режисер. — Найвродливішу жінку в столиці той клятий сурмач тримає у клітці, тож її давненько вже не видно…

— Ти ба! — сказав оператор (молодик у подертому светрі). — Це треба відсвяткувати!

Вони гадали, що кажуть захоплені компліменти сліпучій королеві, яка байдуже кине їх до кошика з верболозу, наповненого непотрібними дарунками. А вона сприймала їхні слова з вдячністю, немов кульгаве дівча, яке хтось дбайливо підтримує під руку.

12

Ольга говорила, а Якуб думав про те, що допіру віддав незнайомій дівчину отруту, яку вона може щомиті проковтнути.

Сталося це так раптово, так швидко, що він і усвідомити не встиг. Це сталося поза його свідомістю.

Ольга знай казала щось, палаючи від обурення, а Якуб подумки виправдовувався, що не хотів віддавати тюбик тій дівчині й вона сама змусила його до цього.

Та відразу ж він утямив і те, що виправдання це облудне. Він мав чимало можливостей не послухатися її. Нахабству тієї дівчини він міг протиставити свою наполегливість, міг витрусити ту пігулку на долоню і покласти в кишеню.

А тепер, коли йому забракло духу і він нічого не вдіяв, потрібно йти на пошуки тієї дівчини і сказати їй нарешті, що в тюбику отрута. Просто пояснити, що сталося, та й годі.

Та замість того, щоб діяти, він сидів на стільці й дивився на Ольгу, яка щось йому казала. Треба було підвестися, бігти і попередити медсестру. Ще не пізно. Він повинен був порятувати їй життя. То чому він оце сидить, чому і з місця не може зрушити?

Ольга говорила, а він дивувався, що сидить тут і не рухається.

Він вирішив, що треба негайно встати і бігти шукати ту медсестру. Але як пояснити Ользі, що має йти? Може, треба розповісти їй, що сталося? Ні, він не зможе цього зробити. Ану ж бо медсестра ковтне ту пігулку, перш ніж він устигне її попередити? Хіба Ольга повинна знати, що він убивця? Та навіть якщо він устигне, як пояснити Ользі, чому він так довго вагався? Як пояснити їй, чому він віддав тюбик тій дівчині? Адже в ці хвилини, коли він сидить, мов прикутий до того стільця, будь-хто може вважати його вбивцею!

Ні, не може він зізнатися Ользі, але що може він їй сказати? Як пояснити їй, чому це він зараз раптом схопиться на ноги і побіжить бозна-куди?

Та хіба це важливо, що він скаже? Як може він думати про такі дурниці? Як може перейматися тим, що скаже Ользі, коли йдеться про життя і смерть?

Він знав, що робить неправильно, міркуючи так, замість того, щоб діяти, і що кожна мить вагання загострює небезпеку, яка загрожує медсестрі. Насправді було вже запізно. Поки він вагався, вона вже так далеко заїхала від винарні зі своїм приятелем, що він і не знав навіть, де їх шукати. Хіба він знає, куди вони подалися? І куди йти, щоб відшукати їх?

Та відразу ж він з докором подумав, що це тільки нова відмовка. Звісно, швидко знайти їх буде нелегко, та нічого неможливого в цім нема. Ще не пізно взятися до діла, проте діяти треба негайно, а то вже нічим не зарадиш!

— Цей день розпочався недобре, — казала Ольга. — Я насилу прокинулася, запізнилася на сніданок, мене не хотіли обслуговувати, а потім до басейну прийшли ті кляті телевізійники. А я так хотіла, щоб день цей був чудесний, адже це останній день, який я проводжу тут із тобою. Для мене це так важливо. Аби лиш ти знав, Якубе, як це важливо для мене!

Вона перехилилася через стіл і взяла його за руку.

— Не переймайся, нема причини, щоб цей день був невдалий для тебе, — насилу промовив він, бо ніяк не міг зосередити на ній увагу.

Якийсь голос весь час нагадував йому, що у медсестри в сумочці лежить отрута і що її життя чи смерть