Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Але з курами справді треба вже рішать. Відкладати нікуди. Добре було би простежити за цією дівахою. От тільки це дуже важко зробити. Не стирчати ж там, на Клубній, поки вона кудись збереться. А стирчати — не діло. Мене там кожен собака знає. Піду-но я додому на обід. Пройду знову повз її хату, а вдома подивлюся, що там в Агента робиться.
От із цією думкою вийшов я з отдєлєнія, але щось мене повело у противоположному направлєнії — в центр, на Веселинівську. Отак по Очаківській і пішов. Усі в нас ходять у центр навпростець — через парк. Повз пам’ятник Леніну і колишній пам’ятник Сталіну. Ну, постамент іще й досі стоїть, і навіть сліди від букв видно: «И. Сталин». Але самого пам’ятника нема. Давно вже. Красіво було. Звідси заходиш — на початку парку Сталін. Звідти заходиш — на початку Ленін. Ну, звідти — це ж із центру. Від райкому. А звідси — це від нашої вулиці, від міліції, від лікарні. Красіво було. А тепер тільки постамент.
Я сам чув, як наш голова райвиконкому казав: «Уже б і постамент прибрали, а то стоїть, як…». Ясно, що це він не у виконкомі казав. Але я запам’ятав. Я понімаю політику партії і всєцело згодний з нею. Але тут — нє. Не треба зносити постамент. Бо потім знову строїть прийдеться. У нас же воно всігда так: стоїть, стоїть — знесли. Тоді схаменулися: давайте знову строїть! Так чого ото було спішить поперед батька в пекло?
Я лічно щитаю, що спішити ніколи не треба. Якби начальник на мене сьогодні так не попер, я б йому про цього Дженджика і не сказав. Ну, а коли він уже… Що ж. Нічого. Розберемось. Ага.
Яка погода після дощу! Це просто наслаждєніє — іти отак вулицею: сонечко припікає, але повітря ще вогке, прохладне! Вишні звисають над вулицею кривавими краплями. Кури пасуться неспішно, раз у раз роззираючись із почуттям власної гідності, доки одна з них щось знайде. Тут усі забувають про всю гідність і, мовби скандальні баби, мчать до неї, щоб забрати. Нє, не до гідності, канєшна, до курки… Як люди, їй-богу!
От голуби — інша річ! Чиї ж це? Мабуть, Пасічника. Ага, точно. А от і він сам: вийшов до калітки, дивиться на мене.
Не впізнає. Ну, я ж по-гражданкі. О, впізнав! Розвернувся й пішов у двір, поки я не наблизився. Ну, це ти правильно зробив, бо була б тобі зараз не дуже приємна розмова. А так — у мене нема часу гукати його, розмовляти, витягати з нього правду про турмана вбитого… У мене зараз справи важливіші. Чи все ж таки побалакати?
Я повільно пройшов повз його хату, потім хутко заскочив під яблуньку і завмер. За хвилину Пасічник висунув голову над каліткою й почав шукати мене поглядом на дорозі.
— Когось видивляєшся? — неголосно так запитав я.
Він швидко перевів на мене погляд і зразу зашарівся. От в одну мить. Тільки-но був блідий, як завжди, а тут раз — і вже рожевий, як недоспіла вишня. А його мармиза справді на вишню схожа: щокаста і майже безлоба.
— Д-добрий д-день, — ще більше затинаючись, ніж завжди, привітався він.
— Добрий, — відказав я. — Погода після дощу прекрасна!
— Н-ну, — обережно погодився голуб’ятник.
— Он твої голуби як літають! — вів я далі. — Вони погоду люблять. Ще більше, ніж ми.
— Н-ну, — ще обережніше погодився голуб’ятник.
— А то чи не турмани біленькі в тебе?
Він помовчав, думаючи. Потім вирішив-таки погодитися.
— Н-ну!
— Слухай, Пасічнику, ти б якось інакше висловлювався. Що ти все «н-ну», та «н-ну». Я ж не кінь тобі. Попитайся вибирати слова, на яких ти не заікаєся. От побачиш: значно краще говоритимеш, — я все це так дуже приязно, по-дружньому сказав.
Вишня дозріла. Не оцінив він мого дружнього тону. Ну, мені того й не потрібно. Я ж не просто так його дражнив.
Це — стратегія допросу: розізлити, потім злякати, а тоді вже й пожаліти… А то всі думають, що вони все знають краще за всіх. Нет! У кожного своя професіональна підготовка. Отак!
— Я от як щитаю, — кажу я йому, ніби й не помітив, який він уже на мене лихий. — Я щитаю, що за кажне приступлєніє людина повинна відсидіти. От, например, убив чужого кота. Чи там навіть курку… Чи голуба, — зрозуміли, як я тонко підвів? — Получи свої п’ятнадцять суток. Чи тридцять. Правильно? Правильно! — я йому не дав відповісти, бо він би почав викручуватись, а мені це не нада. — А виходить як? Виходить, що закони у нас надто м’які. Не за кажне приступлєніє єсть наказаніє. І що виходить?
Я замовк і якийсь час дивився на його голубів у небі. Я знав, що він тепер мене не перебиватиме. Буде мовчать, бо вже злякався.
— От був я молодий, у мене тоже були голуби. Турманів, правда, не було — брехать не буду. Але хароші голуби були. Ну, і ми тоді так змагалися: хто більше чужих голубів заманить. Побачив самотнього голуба в небі — запускай своїх. А потім саджай свистом. І всьо. Чужий голубок сідає разом із моїми і попадає в мою голуб’ятню. У мене там навіть такий спеціальний отсєк був — щоб витримувати чужих голубів. Я їх годував харашо, підсаджував їм голубку — щоб такої самої породи… Ну, ти знаєш, як це робиться.
Він кивнув, іще не відійшовши від страху.
— Через кілька днів я вже знав, що цей голуб — мій. Уже він до свого колишнього хазяїна не вернеться… І от приставляєш, що у нас якось вийшло. Я тоді молодий, дурний був — як от ти. І вв’язався з одним сусідом — ти не знаєш: це в Голті було. Я там тоді жив, пока в органи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.