Читати книгу - "Останній спадок"

На новому місці хлопчик щоразу почувався некомфортно. Лука був із тих дітей, які потребують певного часу для адаптації, як-от щоби принюхатися до невідомих запахів, призвичаїтися до холоду підлоги в новій оселі й усяке таке.

— А де він? — роззирнувся Марко.

— Ще спить. Ти годину бачив?

Марко глянув на наручний годинник і вжахнувся. Цього разу відверто.

— Вибачай, чуваче. Я втратив лік часу. То ось чому всі магазини та кав’ярні ще зачинені. А я вже було подумав, що Львів — місто мертвих.

— Ти встиг ще й кав’ярнями пошвендяти?

— Їхав повз центр і побачив краєм ока. Не хвилюйся: ти в мене однаково пріоритет поїздки.

— Як твій охоронний бізнес?

Улітку 2011 року поблизу Севастополя в Криму я очолював розкопки двох фундаментів будівель IX–XI ст. Після того, як за кілька днів до старту робіт інтернет і місцеве телебачення почали поливати нашу невелику групу брудними потоками праведного гніву й погроз із вимогами не завдавати шкоди історії їхнього краю, я запросив Марка Яремчука та його підлеглих охороняти місце пошукових робіт. Попри те, що наша група з’ясовувала, чи можна розцінювати таку археологічну знахідку як історичне надбання й зберегти, увіковічити, чи, за бажанням інвестора, зрівняти із землею, а на ній звести новітній готельний комплекс, активісти щодня намагалися зруйнувати наметове містечко та викрасти зібрані дані. Найбільш агресивно діяли учасники угруповання «Береговий патруль», убрані в чорні футболки й чорні балаклави. Зрештою дійшло до масштабної сутички. За кілька днів до завершення робіт «патрулівці» вдерлися на територію розкопок і потрощили все без винятку, навіть інструменти й особисті речі. Марко зі своїми людьми взялися вгамовувати їх, на що ті дістали із сумок ножі та ланцюги. Жінки, що перебували на об’єкті, повтікали, а чоловіки стали на захист залишків здобутої інформації. Спалахнула бійка. Декількох із «Берегового патруля» нам удалося скрутити, декому вибили щелепи й зуби, ще дехто ліг без тями, двоє втекли до приїзду поліції. Тоді Марко ще довго розгрібався зі своїми пораненими хлопцями, викручуючись, аби уникнути оплачуваного лікування. Окрім того, надбавка, яку вимагали чоловіки, залишилася в їхніх мріях. Маркова охоронна компанія розпалася, а хлопці, що розбіглися, узялися ширити своїми каналами найбридкіші відгуки про Марка.

За півроку по тому угоду про початок будівельних робіт було підписано, а два невеликі фундаменти знесено.

— Ті чудові дні роботи м’язами закінчились одразу після Криму. Відтоді жоден мажор не виявив бажання зв’язатися з моїм охоронним агентством. Усі оминали мене, як прокаженого. Уявляєш, два роки минуло, а та клята чорна мітка так і не зникла. Ще рік якось протримався за рахунок збережень на чорний день, думаючи, що ось він і настав, і не знаючи, що найгірше чекає попереду. Довелося продати чотирикімнатку в центрі Києва й переселитися до тісної двокімнатної на Марини Цвєтаєвої. Лівий берег, друже! У дупі, друже! Потім скотився до підпрацьовування охоронцем у нічних клубах і складах. — Кожне слово чоловікові давалося дедалі важче. Під кінець він просто нервово сплюнув, не бажаючи згадувати минуле. — Аж думати гидко, не те що говорити про це.

— Бачу, життя нас добряче любить. — Я підніс чашку вгору, наче виголошуючи тост.

— Любить у всі місця, що тільки можна.

Допивши, я прибрав чашки, і ми перейшли до кабінету. Марко не міг повірити, що в нього безпросвітна криза, а я нашкріб грошей для оренди невеликого й дешевого, проте будинку й авторитету, аби продовжувати займатися своєю справою. Насправді ж проблема була в тому, що Марко ніколи не припускав навіть думки про зміну виду діяльності. Його не цікавила перспектива. Він жив від замовлення до замовлення, роботи мав хоч відбавляй — якісної охорони для чергового мажора чи заходу потребували завжди, особливо з хорошими рекомендаціями й так званим резюме. Утім ключовим словом стало «було». Тепер Марко страждав від власної самовпевненості та неорганізованості, що вилилося у вже звичний неспокій.

— Умощуйся зручніше, почувайся як удома, — указав я рукою Маркові на крісло біля дерев’яного столу.

Той гепнувся в нього з розгону, так, що в бідолашного виробу не першої молодості затріщали чи не всі ніжки.

— Хоч за Анну порадуй. — Я прилаштувався за столом навпроти. — Усе ще танцює в балеті?

— Хер там. Щойно почула про Крим, про те заворушення, моментально втратила до мене будь-який інтерес.

У Марковім голосі не чулося й краплі суму чи розчарування, навпаки — лише зневага та іскриста злість.

— Анна трималася за бабло, а пронюхавши, що воно закінчується, почала висмоктувати його з іще більшим азартом. Ця тварина зовсім розперезалася. Лярва!

— Тихше з висловлюваннями. Лука може почути.

— Вибач, зірвався. Просто я придушити ладен ту сволоту. — Здоровань намагався шепотіти, проте емоції брали гору, і тоді гучний бас проскакував крізь шепіт. — Вона навіть не приховувала своїх коханців. Совалася відкрито то з одним, то з іншим. Я не витримав і викинув цю… сучку… з мого дому.

— Жорстоко…

— Заслужено! Членом думав і тепер мушу розплачуватись. Але, як бачиш, якось та й вижив — сиджу оце перед тобою весь такий при параді. Не забув поголитися й причепуритися, хоч і летів до тебе щодуху. Учора сидів за пивом із піцою, переглядав новини й очам не повірив, коли побачив у сюжеті про вбивство тебе. Я був у шоці. І рвонув до Львова. Здається, тобі зараз потрібна підтримка.

— Дякую, усе гаразд.

— Отакої! Я й не подумав би, що розкраяні черепи студентів для викладачів — то норма. Тоді вибач, що потурбував.

Усмішки в унісон розпливлися нашими обличчями. Марко все ще поглядав на свої руки, німо випрохуючи негайної появи там пляшки з пивом. На той момент я не надто заперечував, аби така сама пляшка візуалізувалась і в мене: під уранішнім сонцем будинок прогрівався, і в кімнаті ставало задушливо.

— Він заходив до мене. Додому.

Марко пожвавився і, впершись ліктями в коліна, нахилився вперед, аби краще чути мій зривистий голос.

— Коли?

— За день до зникнення.

— І навіщо?

Я шарпнув до себе шухляду й витяг із неї дві половинки дерев’яного куба та пожовклий клапоть паперу. Марко вхопив куб, затим папір із глаголицею, намагаючись зрозуміти, що перед ним, але за мить поклав назад.

— І що це? — Прибравши зосередженого вигляду, чоловік силкувався приховати подив.

— Він розповів про свого діда, який вписав мене в заповіт перед смертю. У тексті було згадано моє ім’я.

— Знав його?

— Ніколи й не чув, — стенув я плечима, — але це ще не найдивніше. Малий поводився так, наче за ним стежать чи щось таке: озирався, пітнів, нервував,