Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

Світ довкіл ставав щораз дивнішим і геть чужим. Серед гросів Ренсом якось майже й забув, що знаходиться на іншій планеті; нині ж усвідомлення цього знову навалилося на нього зі страшною силою. Навколо розкривався вже не світ — байдуже, знайомий чи незнаний; все це загалом не нагадувало «світ», то була радше якась планета, зірка, пустка, загублена в усесвіті, за мільйони миль від світу людей. Ренсом уже не міг пригадати, які почуття пов’язували його з Гйої та Гвіном, з елділами та Оярсою. Чого б ото в нього мали бути якісь там зобов’язання перед тими чудними поторочами, що зустрілися йому в далеких просторах космосу — якщо тільки то взагалі не була галюцинація? Він же людина і не має з ними нічого спільного. І чому Вестон з Дивайном його покинули?

Втім, так чи так, а рішення, прийняте тоді, коли Ренсом ще не втратив здатності мислити розумно, всякчас вело його вгору дорогою. Іноді він забував, куди й навіщо прямує, і рухався вперед, усе більше скоряючись механічному ритму: від утоми сповільнював крок, замерзав і знову наддавав ходи. Йому впало в око, що над гандрамітом, який тепер становив лишень незначну частину довколишнього краєвиду, висить щось схоже на імлу. Ренсом провів там кілька тижнів, але жодного разу не бачив туману. Либонь, так виглядає згори повітря в гандраміті, бо тут, на висоті, воно зовсім інакше. Те, що діялося з його легенями і серцем, ледве чи пояснювалося тільки холодом і втомою. Снігу не було, проте все довкола заливало надзвичайно яскраве світло, яке ставало дедалі сильнішим, різкішим і білішим, а такого густо-синього, індигового неба на Малакандрі йому ще не доводилося спостерігати ніколи. І на тлі цього темного, майже чорного неба, на якому вже де-не-де мерехтіли зірки, вимальовувалися зазубрені скелясті хребти… десь так він колись уявляв собі місячний пейзаж.

Раптом Ренсом усе збагнув. Просто над ним залишалося вже дуже мало повітря; він наближався до межі, за якою малакандрійська атмосфера закінчувалася. Очевидно, повітря тут зосереджувалося головним чином у западинах гандрамітів, а на гарандрі, яка, власне, й становила основну поверхню планети, повітря було або дуже мало, або не було зовсім. Сліпуче світло і чорнота вгорі свідчили про те, що від «небес», звідки він «звалився» на Малакандру, його відокремлював тепер тільки останній тонкий шар атмосфери. Якщо до вершини залишається ще понад сто футів, то це означає, що людина там дихати вже не може. А що, коли у гросів легені влаштовані інакше, і, вказавши йому цей шлях, вони мимоволі прирекли його на смерть? Та не встиг він про це подумати, як помітив, що зубцюваті вершини виблискують у сонячному світлі на тлі сливе чорного неба на одному рівні з ним. Підйом закінчився, дорога ж бігла далі неглибокою улоговиною, облямованою праворуч гострими гірськими шпилями, а ліворуч — пологим кам’янистим схилом, який піднімався вже до самої гарандри. Тут Ренсом ще міг дихати, хоч у нього й паморочилася голова і кололо в грудях, а перед очима миготіли блискітливі цяточки. Сонце ось-ось мало пірнути за виднокіл; гросам треба було б це передбачити, адже ніч на гарандрі швидше за все означала для них — і тим паче для нього — неминучу смерть. Похитуючись, він брів уперед, шукаючи поглядом Оґреєву вежу, хай ким міг виявитися той Оґрей.

Ренсом, безперечно, втратив відчуття часу, бо ледве чи аж надто довго блукав серед чимдалі довших тіней, коли нараз угледів попереду якийсь вогник і тільки тепер зауважив, як швидко опускається на гарандру ніч. Спробував було побігти, та виснажене тіло його не послухалося. Квапливо, заточуючись від слабкості, Ренсом рушив до світла, яке наче маячіло зовсім поруч, але насправді виявилося значно далі, ніж здавалося спочатку; раз його ледь не здолав розпач, та він із останніх сил набрався духу, вперто пошкандибав уперед і опинився врешті-решт перед отвором, що виглядав, наче вхід до якоїсь печери. Зсередини лилося нерівне світло, і в обличчя йому війнула хвиля благодатного тепла. Світло йшло від вогнища. Похитуючись, Ренсом увійшов до печери, проминув вогнище, зробив ще кілька кроків в глибину і зупинився, кліпаючи очима. Звикнувши до світла, він побачив, що стоїть у чималій залі зі стінами з гладкого зеленого каменю, в якій, крім нього, знаходяться ще двоє. Одна постать, велетенська, вугласта й незграбна, витанцьовувала на стінах, а почасти й на склепінні печери; виявилось, що це тінь сорна, в ногах у якої сидів, скарлючившись, сам сорн.

XV

— Підійди-но сюди, коротуне, — прогудів сорн. — Підійди, нехай я на тебе подивлюся.

А Ренсом, опинившись віч-на-віч із марою, яка безнастанно тривожила його уяву, відколи він вперше ступив на Малакандру, почувався напрочуд спокійно. Й гадки не маючи, що з ним буде далі, він був рішуче налаштований не відступати від свого задуму; крім того, тепло і повітря, яким тут дихалося трохи легше, вже самі по собі дарували справжнє блаженство. Ступивши ще кілька кроків у глибину печери, він мовив до сорна (власний голос одізвався йому у вухах пронизливим дискантом):

— Гроси послали мене до Оярси.

Сорн пильно оглядав його.

— Ти не з нашого світу, — раптом заявив він.

— Так і є, — погодився Ренсом і сів долі, надто знесилений, щоб удаватися в якісь детальніші пояснення.

— Як на мене, коротуне, ти з Тулкандри, — сказав сорн.

— Чому ти так думаєш? — поцікавився Ренсом.

— Бо ти невеликий на зріст і міцний — саме такими мають бути істоти зі світу, де все важче, ніж тут. Але ти не з Ґлундандри: тамтешньої сили тяжіння навіть тобі не витримати. Якщо там і є тварини, то вони, либонь, пласкі як тарілки. Малоймовірно, щоб ти був із Переландри, адже там дуже спекотно, і ледве чи істоти звідтіля могли б вижити тут. Відтак я й приходжу до висновку, що ти з Тулкандри.

— Я народився у світі, який у нас називається Землею, — мовив Ренсом. — Там значно тепліше, ніж тут. Я мало не помер від холоду й нестачі повітря, доки шукав твою печеру.

Сорн зненацька зробив різкий рух своєю довгою рукою, і Ренсом увесь заціпенів, ледь стримавшись, щоб не сахнутись назад, — йому здалося, що це химерне створіння хоче його схопити. Проте в сорна, вочевидь, і на думці не було нічого