Читати книгу - "Сад забутих плодів"

показуючи мені. Структурні зображення одразу наводять на думку про індустріальну механіку і стебнування розкроєної тканини. Однак вас одразу підкоряє сила цих ребристих конструкцій, які пробуджують згадку про нервюри склепінь готичних соборів і співочі кольори Паоло Учелло. І ось, потроху, цими насиченими енергією механізмами починає струмувати тремтливе свідчення любові. Відтак зміцнюється відчуття, що ви споглядаєте собори зачарованої душі, готової розбурхати вашу уяву. Я зізнаюся йому в переконанні, що він — найвизначніший художник у Європі.

— Моя звична скромність — відповів він на це, — схиляє мене сказати, що я з тобою згоден.

Соня й Міша Швейцер[17] живуть із кішкою й купаються у взаємному коханні. Збирають округлені морем у Ялті камінці, показують старі видання Чехова й Толстого. Якщо хтось один має кудись іти в справах, інший супроводжує його до ліфта. Я надзвичайно люблю й поважаю їх. Міша є учнем Ейзенштейна. Меланхолійна усмішка вуалює його ледь зизі очі.

Ми відвідали будинок-музей Толстого, де письменник мешкав майже щозими з 1882 року. У великій кімнаті на другому поверсі ми чули його голос, записаний на диску фонографа, що Едісон надіслав Толстому з нагоди його вісімдесят другого Дня народження. Там ми також слухали складений старим письменником вальс. Високі ширми часто відгороджують ліжка від куточків для чаювання й невимушених бесід. Світ зігрітий теплом білих кахельних печей із розмаїтими чавунними дверцятами. У кожній кімнаті своя нерухома старенька доглядачка. Майже всі вони посивіли за довгі роки, пильнуючи експонати, кожна у своїй кімнаті. Я спромігся перемовитися кількома словами з хранителькою їдальні, де стоїть накритий стіл із англійською порцеляною. Літня жінка сказала, що часто уявляє собі родину Толстого за столом і щоразу вигадує меню. У великому саду, так само, як у давніші часи, закритому з правого боку червоним муром пивоварні, а в глибині — стіною психіатричної клініки, багато кущів білого й синього перського бузку. Яблуні під мурами пивоварні. На виході я сів на лавочку, прилаштовану до дерев'яного паркану, який відділяє будинок від вулиці. Я знаю, що старий Толстой часто сидів на цій лавочці, спостерігаючи, як робітники йдуть на завод. Сьогодні в декількох кроках від мене стояла черга до крамниці при заводі — купити свіжого пива у пляшках. Дехто вже пройшов повз мене п'яною ходою.

Дощі. Черги перед крамницями вкриті парасолями. Москва, коли вона сіра, не до вподоби навіть собакам. До речі, у ці дні я їх бачив дуже мало (одного — в будинку колекціонера ляльок). Ми під'їхали до церкви Воскресіння за вулицею Горького. У церкві вже юрмилися люди. Моя дружина й вісімнадцятирічний син однієї з подруг вирішили охреститися й тому опинилися у великій залі з іншими молодими жінками перед великою металевою мискою, зеленим відром з водою і хрестильницею у формі великої латунної чаші. Коли жінки почали роздягатися й загортатись у принесені з дому білі простирадла, старенька, що керувала обрядом, попросила мене вийти до почекальні. Я причинив за собою двері, залишивши щілинку, щоб стежити за тривалою церемонією. Таким чином, я побачив дівчину, оголену до пояса, вона стояла, зігнувшись, босими ногами в тазі з водою, а старенька поливала їй на шию і спину з ковша.

Пізніше вони почали ходити колом із запаленими свічками. Тоді, як мені видавалося, намагалися вигнати диявола з тіла, тричі кашляючи й позірно плюючи в небо. Раптом двері праворуч від мене відчиняються, і показується митрополит Питирим. Я одразу впізнав його — ми, вкупі з Розі й Де Ніро, познайомилися з ним на прийомі під час фестивалю в Москві три роки тому. Над височезною постаттю в чорній рясі — обличчя, обрамлене білосніжною бородою, що ворушиться від його подиху. Я встиг лише кивнути йому на знак вітання, аж він, крутнувшись, вибіг надвір. Я бачив у вікно, як він сів у чорний автомобіль, що чекав на нього у дворі. Коли ми повернулись додому, старенька Тереза, яка часто приходить, щоб допомогти нам у хатніх справах, бідкалася, що ми розминулися з Володею, який спеціально приходив, щоб з нами побачитись, але не дочекався. Володя — молодий лікар, який подорожував Сибіром і назбирав чимало стародавніх рецептів від ченців, що перебувають по дерев'яних скитах у тайзі. Тереза вважає Володю дуже вродливим, а борода робить його подібним до святого. Тереза неодноразово висловлювала свій захват щодо цього молодика, і, зрештою, я сказав їй, що починаю ревнувати через надмірну увагу до іншого. Вона, тримаючи кінчиками пальців жмуток грузинських трав, так і заціпеніла з очима, повними сліз. І сказала мені:

— Дякую, синьйоре Тоніно, бо мене ще ніколи в житті не ревнував жоден чоловік.

Володя повернувся, аби зустрітися з нами. Молодий лікар, що об'їздив увесь Сибір, збираючи рецепти ченців, усамітнених по скитах, цього разу прийшов зі своєю дружиною, Любою, яка навчається в Ленінградській художній академії. У неї нігті полаковані білим. І щоразу, коли вона торкається своїх вуст, мені здається, що вона лузає гарбузове насіння.

Друг-сценарист із Тбілісі повернувся, щоб розповісти про пишне свято Пасхи й оглушливі дзвони, від яких тремтіло листя на деревах по всьому проспекту Руставелі. Молодий композитор за підтримки отця Зелінського, провідника молодих грузинських католиків, намагається віднайти «Cattolicuri requiémi» («Католицький Реквієм») великого композитора Паліашвілі. Уся Грузія нині, коли вулиця дихає християнським словом, хотіла би почути у своєму повітрі також ноти Реквієму, написаного незадовго до смерті цим непересічним музикантом.

Кажуть, ремонт на кримській віллі, що мала приймати Горбачова на короткий відпочинок, завершували поспіхом, «під острогами». Тож, коли прибули гості, від стелі відірвався шматок декоративної ліпнини. На щастя, ніхто серйозно не постраждав. Однак відпочинок довелося на деякий час відкласти. У будь-якому разі, особисті охоронці Горбачова впродовж кількох днів перевіряли на міцність решту гіпсових панелей на стелі, вчіплюючись у них і залишаючись кілька хвилин отак висіти, наче темні довгасті канделябри.

Ми відвідали невеличку квартиру, де доживала останні роки вдова Сергія Ейзенштейна, осліпла внаслідок діабету. У двох кімнатах зберігаються книжки й особисті речі великого режисера. Директором цього маленького музею є Наум Клейман. Він подарував мені копію передсмертних нотаток Ейзенштейна. Останні слова нерозбірливі, а нерівний рядок пливе донизу сторінки — через інфаркт, що розвинувся в митця саме тієї миті. Поряд із цими наочними знаками наближення трагедії є коментар, зроблений великим режисером після того, як уже подіяла таблетка нітрогліцерину — він його завжди мав із собою. Коментар супроводжує стрілка, накреслена в бік хиткого нерозбірливого письма. «Недоладні слова вказують на точний момент серцевого нападу, що стався в мене». Я