Читати книгу - "У зворах Бескиду, Роман Купчинський"

— Перший раз за свого життя,— обізвався від печі «вуйко».

— Нехай буде перший раз, але не хочу.

— Дуже красно з вашого боку. Тільки так далі.

— Слухайте, хлопці,— почав Перфецький.— Це знаменито. Приїде, побалакає з нашими, тоді можна буде про все розповісти. І про порядки, і про наші найвищі команди, і про те, що нас хочуть зробити звичайним військом. І, врешті, трохи на саму Боєву управу влізти. Сидить собі у Відні, до нас носа не показує, а нами всякі Кватерніки командують, на медалі заробляють. Винищать отак усю молоду інтелігенцію, і тоді хто піде на Україну робити пропаганду?!..

— Певно, що так,— обізвався Зварич.— Але чи винищать, то ще велике питання. Ти чув, що колись тут сотник казав! «Ми,— каже,— не на те йшли на війну, щоб нами кути витирали. Ще пождемо трохи, а тоді помаленьку всіх вас розпущу: до Коша, до Відня — де хто схоче, і переждемо війну».

Забрав слово «вуйко»:

— А мені здається, господинове мої, що воно трохи не так. Правда, стрільці зібралися на те, щоби йти на Україну передовсім робити пропаганду. Але, шановні добродії, Україна, на жаль, визначно віддалилася від нас, і коли ми до неї затьопаємо — Бог святий знає. Тут не порадить ні Боберський, ні Трильовський, ні Кость Левицький, ні сам Василько. Казав сотник: «Розпущу сотню»... Я трохи інвалід, з ногою не все в порядку і не маю так дуже права говорити про те. Але мені здається, що то не дуже тримається купи. Як то так — сотня зникне, і ніхто не буде за нею питати? А ніби війна скінчиться за тиждень чи за два?! «Винищать інтелігенцію»... Оскільки знаю, то ми ще не вся інтелігенція, а оскільки бачу, то наш отаман Шухевич досить уміє цю інтелігенцію берегти перед загладою. Зрештою, і щастя нам дописує, і, Бог дасть,— буде дописувати. Коби не ті прикрі інтриги, то ще було б сяк-так. На мою думку, треба поправити відносини серед нас, і це повинні Боберському сказати. Так само і щодо Боєвої управи. Може більше нами цікавитися. Тільки чи буде час на таку балачку. Ану ж Боберський тільки приїде, роздасть ті якісь любистки і поїде назад...

Але Боберський не тільки роздав «любистки». Отаман Шухевич дав йому змогу зіткнутися безпосередньо з хлопцями, навіть старшин не пускав туди. «Нехай,— казав,— поговорить і послухає поза нашими плечима».

Боберський менше говорив, а більше слухав. На запити відповідав коротко і дуже дипломатично, а закиди і домагання записував до нотесу, обіцяючи справу розглянути. Як тільки міг звертав розмову на щоденне життя стрільців, на їх труди і небезпеки. Коли стрільці зачинали про Коссаків, він загадочно всміхався і відповідав: «Ну, може, воно так трагічно не є», «Звідки ви знаєте?» або «Не думаю, щоб це було можливе».

Між стрільцями було багато учнів професора Боберського, і ці знали його як прекрасну людину, але в цім випадку не знали іншої розв’язки. «Коссак має в нім заприсяженого приятеля! — говорили.— Або — Боберський не може йому нічого зробити...»

Старалися навіть виправдувати свого улюбленого вчителя, та це мало помагало: стрільці були гостиною Боберського розчаровані.

Інша річ — «любистки».

Хоч які ці дарунки були скромні: пара білля, і то непрактичного, трошки солодощів і ще якісь дрібнички,— але добра воля, а наді все листи.

В кожнім пакунку був лист від незнаної панночки чи пані.

«Коханий стрільчику!

Ми всі тут подивляємо Вас, наших Героїв, нашу Славу. Серед трудів і небезпек Ви бороните Рідної Землі перед відвічним ворогом. З якою гордістю читаємо про Ваші подвиги, і як жаль нам, коли прийде вістка про смерть котрогось із Вас. Коханий стрільчику! Як будете мати час і охоту, відпишіть мені. Розкажіть про все, що в Вас чувати, і як тепер живеться, а я знову напишу до Вас, і так станемо добрими знайомими».

З якою радістю читав кожний тих кільканадцять рядків, які менш-більш однаково звучали. Ховали хлопці ці письма, і знов витягали, і все знаходили в них щось нового. Добрі, зичливі наші жінки! Далеко, в чужім Відні, серед недостачі і журби працювали десь днями і ночами, щоб наготовити стільки «любистків», а потім ще сідали писати листи. І хлопці обіцювали собі відповісти зараз по святах, радіючи, що будуть мати когось поза стрілецтвом. Відтяті від Галичини, знаходили отеє немов когось із рідні, а може, і ще ближчого?.. Мріяли...

Зварич був у сьомім небі. Його «любисток» був заадресований до нього, а всередині був лист.

Від Наталки.

Дрожали його руки, як роздирав коверту, перескакував слова дрібного письма коханої дівчини...

«Петрусю.

Ми з Мамцею вже третій місяць у Відні. Татунця нема між нами. Ще сидять у Талергофі. Що ми вже не робили, Мамця ходили до міністра на авдіенцію — і не помогло. Але є тут посол Бачинський, і він каже, що Татунцьо незадовго вийдуть на волю. Там має бути страшно. Мамця цілими днями плачуть і журяться, а так посивіли, що не пізнати їх. Я спочатку була зла, що Ти не відзиваєшся, але потім мені сказали, що то дуже тяжко написати від вас лист. Я була в Боєвій управі, мені сказали число пошти, але Ти, видно, не дістав моїх листів. Тепер казали, що ви вже будете мати свою пошту і що вже тепер буде легко. Пиши до нас багато про все. Може, Ти що чув про Бужани, про панство Городюків і нашу тету? Коло вас десь дуже страшно, вічно бої і бої. Тільки вважай, не пиши про те, де ви тепер, бо того не можна, на пошті перечеркують або забирають лист. А решту можна і Ти, Петрусю, пиши багато, а я також буду, і буде нам веселіше. Боже, Боже, щоби вже Татунцьо вийшли і щоби вже назад вернулися до Бужан.

Кінчу, бо Мамця ще хочуть дописатися.

Па.

Наталка».

А під сподом пані Керницька написала кілька рядків: «Дорогий Петре!

Не знаю, чи Наталка розповіла Вам про все, бо не хотіла мені прочитати. Мужа ще не випустили, і я страшенно гризуся, бо він там дуже бідує. Але є в Бозі надія, що скоро вийде. Посол др. Володимир Бачинський обіцяв зайнятися тим. Тут дуже дорого і життя нелегке. Маємо одну кімнату при Йозефштедтерштрассе, 47, не знаю, чи Наталка подала Вам адресу.