Читати книгу - "Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв"

— Для подорожі розмір достатній, — мовила леді Хінтон, оглядаючи приміщення. — Ну, і кожен матиме по такій каюті?

Цандер розчарував її. Це найбільше приміщення в ракеті правитиме за кают-компанію. Відсік жилого приміщення має тридцять два кубічних метри, але половину його буде заставлено всякими вантажами, пальним тощо. Отже, “чистої” жилої площі лишається шістнадцять кубометрів. Каюти, розташовані ближче до салону, мають трохи більший розмір — близько двадцяти кубічних метрів, до кінців ракети — менший.

— Звичайно, треба зайняти найближчі до кают-компанії купе, — сказала леді Хінтон. — На жаль, тільки купе! Це не океанський пароплав, де каюти не поступаються розмірами і оздобленням перед номерами найкращих готелів. Будьте ласкаві, покажіть нам каюти!

Щоб потрапити в сусідню каюту, довелося повернутись до вихідних внутрішніх дверей і пройти дуже вузьким коридором між прямою стіною каюти і овальною — корпусу ракети.

— Та тут і не розійдешся! — бурчав Стормер, ледве протискуючи своє важке тіло.

Жила каюта була майже така, як і перше приміщення, тільки трохи менша і мала одне вікно.

— Буває гірше, — заспокоїв Стормер.

Усі почали вибирати собі каюти. Стормер і тут хотів узяти на себе роль розпорядника, але леді Хінтон дала йому рішучу відсіч. Досить того, що вона на Землі поступилась йому, і місто назвали його іменем.

Леді Хінтон рішуче взялася за розподіл кают.

Пінч ходив услід за нею із записною книжкою.

— Пишіть, — сказала леді Хінтон незаперечним тоном. — Правий бік від кают-компанії: перша каюта — моя, друга — Еллен, третя — лорда-єпископа, четверта — Блоттона, потім ідуть три Текери, — три каюти тільки для них?! — Це забагато. Може, одну каюту я візьму у вас, докторе, ви не заперечуєте? — той не встиг і рота відкрити, як вона вже знову звернулася до Пінча: — Далі — Мері. Ну, от і всі мої. Тепер пишіть інших, та не переплутайте, дуже вже ви метушливі. Лівий бік: перша каюта — Стормер, далі — барон Маршаль, потім — Шнірер, його дочка, ну, і ви там далі. Ще хто? Кухар-китаєць?

— Хочу вас попередити, — сказав Цандер, — що першу попереду каюту займаю я, бо там міститься капітанська рубка; дві задні каюти в самому кінці пакети — Вінклер і Фінгер. Вони стежитимуть за роботою рулів. Таким чином, ці каюти я, як капітан, бронюю за екіпажем.

— На ці каюти ніхто й не претендує! — відповіла леді Хінтон. — Думаю, ні в кого з нас, пасажирів, нема найменшого бажання повзти кротячою норою майже п’ятдесят метрів, щоб добратися до кают-компанії.

— Звичайно! — сказав Цандер. — Містер Пінч, запишіть у протокол!

— Отже, в нас лишаються ще три вільних каюти для Гохфеллера з дружиною і Річардсона.

— Вони примушують чекати на себе, — зауважив Стормер.

— Тим, хто п-п-пізно приходить — кістки! — процитував Маршаль латинську приказку.

— Отже, сьогодні ввечері? — спитав Блоттон.

— Обов’язково, незалежно від того, приїдуть ті, що спізнилися, чи ні, — ми летимо.

Всі попрямували до виходу. — А-а-а може, ви п-п-поступитесь мені своєю к-ка-ютою, я к-компенсую вас? — підійшовши до Стормера, спитав Маршаль.

— І не подумаю, — відповів той, як завжди, грубо. — Леді Хінтон розподілила правильно. Ви тонший од мене, і вам легше пробиратися коридором.

— А-але все-таки в-в мене виразка ш-шлунка…

— А в мене ожиріння серця, склероз, подагра.

— А-але… я запропонував би сто тисяч.

— Побережіть їх для себе. Незабаром, здається, на Землі вони будуть варті того ж, ще й на небі.

Обличчя барона побуріло — ознака того, що він сердиться. Маршаль щось прошепотів товстими губами і відійшов од Стормера.

Тих, що виходили з ракети, біля трапа зустрів стурбований комерційний директор. Він подав тільки-но одержану радіограму.

— “О третій сорок ранку Річардсон покінчив самогубством. Гохфеллер передумав”, — прочитав уголос Цандер.

Почулись співчуття.

— Річардсон і Гохфеллер вчинили безглуздо, — сказав Стормер.

— Якщо не можна більше боротися за збереження капіталу, то принаймні треба боротися за порятунок життя, — промовив Маршаль.

Це повідомлення справило на Маршаля і Стормера приголомшливе враження. їм тепер ще більше здавалось, що надходить їх власна смерть. Землю втрачено… Летіти, летіти, якнайшвидше!..

О сьомій годині тридцять хвилин вечора всі зібралися в ракеті.

У кожній каюті вже стояли приготовлені гідростабілізатори і лежали спеціальні костюми.

Леді Хінтон спробувала протестувати, але Цандер заговорив з нею таким несподівано наказовим тоном, що вона розгубилась і дозволила надіти на себе костюм і покласти в ящик з солоною водою. Ганс, Вінклер і Цандер власноручно “запакували” всіх пасажирів.

— Телефон з головною буксирною ракетою ввімкнуто? — спитав Цандер.

— Єсть! — відповів Вінклер.

— Пора зачинити вхідні двері! — Цандер підійшов до ще відчинених дверей.

Величезний натовп зібрався подивитись на відліт. Поліція Стормер-Сіті стримувала натовп на чималій відстані. Біля ракети залишились тільки комерційний директор, Пуччі та інженери, що мали продовжувати будівництво “ковчегів” після відльоту Цандера. Вони почали прощатись.

Раптом з натовпу почувся істеричний крик жінки:

— Пустіть мене до нього, пустіть!

Якась худорлява, струнка брюнетка в елегантному дорожньому костюмі, з чемоданчиком в руках сперечалася з начальником поліції.

— Але я дружина його. Я маю до нього важливе доручення! — почув Цандер серед тиші, що запанувала.

Зацікавлений пригодою, натовп стих.

Жінка прорвала поліцейський кордон і швидко побігла до ракети, вигукуючи:

— Мені треба особисто бачити його, сповістити дуже важливі новини.

Услід за жінкою бігла служниця — підліток з трьома величезними