Читати книгу - "Повернення "Галактики", Василь Павлович Бережний"

Отакі мудрі постанови Осел ухвалював не раз. Лисиць, таких ласих до курятини, призначав на роботу в курники. Зайців, які спустошували громадські городи, посилав сторожами до капусти. Вовків, що різали овець, призначав на пастухів. Хай, мовляв, перевиховуються!

— Подумай, пометикуй, помисли… — сказав, дивлячись на Дем’янка.

Голос йому слабів з кожною хвилиною, він уже ледве ворушив язиком. Помітивши, що Буриданович так знесилів, що от-от знепритомніє, Зайченки вискочили і швидко повернулися з відерцем води.

— Нате ось, випийте!

Буриданович пробелькотів:

— Аз якої криниці?

— З отієї! — вигукнули Зайченки, схиливши голови ліворуч.

— А ч-чому не з тієї? — Буриданович хитнувся праворуч, і голова його впала на окоренок. Підвести її він уже не зміг, не мав сили. Проте ще мимрив: — Це все не так просто… з якої…

Осел Буриданович знепритомнів. Його вуха опали, як зів’ялі лопухи, і налякані Зайченки викликали швидку допомогу.

Дем’янко поправив беретика та й подався з будиночка. Але Зайченки швидко схаменулися, наздогнали й одвели до старезного дерева, в якому зяяло велике дупло. Адже так наказав Осел Буриданович.

До речі, швидка допомога, яка прибула десь надвечір, врятувала Буридановича простим, та дотепним способом. Борсук давав йому одночасно по два віхтики сіна, з обох копиць, і змішану воду з обох криниць, отак розв’язавши складну філософську проблему.

Сидить бідолашний Дем’янко у глибокому дуплі, нічого не бачить, нічого не чує. Та як його бачити, коли отвір високо-високо. Дістатися до нього не можна ніяк. Дем’янко пробував здиратися вгору, упираючись у стінки дупла, але кожного разу падав.

Щодня в отвір просовував свого дзьоба Грак і запитував, чого принести в’язневі попоїсти. Але Дем’янко щоразу відмовлявся. Він думав, як вибратись на волю. А от одного разу попрохав Грака, щоб йому носили соснові шишки.

— Ти що, їх їстимеш? — поцікавився Грак. — А брехав, що їжа тобі зовсім не потрібна.

— Ні, я їх не їстиму. Я… я їх рахуватиму. Бачте, я дуже люблю арифметику. І це буде для мене невеличка розвага.

— Гар-разд, гар-разд, — після роздумування прокаркав Грак. — Чого доброго, а шишок можна.

Десь так днів через два в дупло заглянула Білочка. В передніх лапках вона тримала велику шишку.

— Маєш гостинця! — засміялася вона, показуючи зубки. — Лови!

Дем’янко притиснувся до стіни, і шишка бухнула йому прямісінько до ніг. По кілька разів на день Білочка заглядала до Дем’янкового дупла. І щоразу, коли вона гукала: “Маєш гостинця!” — Дем’янко рахував:

— Одна, дві, три, чотири, п’ять…

Ох і довго йому довелося рахувати! Шишки заповнювали дупло. А Дем’янко ставав на них і все піднімався і піднімався до отвору. Коли вже можна було взятися руками за край дупла, Дем’янко подякував Білочці за роботу й попросив передати Гракові й Ослові, що шишок уже не треба носити, що він уже нарахувався досхочу.

Як тільки стемніло, Дем’янко виліз із дупла і спустився на землю. А там вибрався на стежку й прудко подався геть.

Сонце було вже над обрієм, коли він вийшов на узлісся. Бачить, а за кущем лежить Сірий Вовк. Поклав морду на лапи, висолопив язика і жадібно дивиться на долину. Боки йому позападали, аж ребра видно. А в долині в загороді вівці мекають — багато їх там, ціла отара. їх стережуть здоровенні Пси. Одна Овечка вийшла з загороди в долину і поскубує собі травичку. Отож на неї і дивиться Сірий Вовчище. Не помітив навіть, як до нього Дем’янко підійшов.

— Здрастуйте, дядьку!

Вовк як не схопиться з переляку. Спіткнувся та мордою в землю — тиць! А тоді зиркнув, побачив дерев’яного хлопчика, забурчав:

— А бодай тебе, отак налякав.

Дем’янко засміявся й каже:

— Дядьку Вовче, що ви оце тут пильнуєте? Може, я вам у пригоді стану? Я, бачте, хочу робити добро.

— Добр-ро? — вишкірив зуби Вовк.

— Так-так, — запевнив його Дем’янко. — Добро.

— Ну, тоді ось що, хлопче, допоможи мені в одному ділі.

— Охоче! — вигукнув Дем’янко.

— Бачиш он ту Вівцю, що пасеться в долині?

— Бачу, — сказав Дем’янко.

— Вона боржниця моя, а боргу не віддає. Побачить мене — відразу до Псів тікає…

— Так я їй зараз скажу, щоб віддала!

— Еге, ти її не знаєш, хлопчику! Краще нічого не кажи, а піди та приведи сюди. Я сам тут з нею побалакаю.

— Добре! — сказав Дем’янко і побіг.

Що він там говорив Овечці — здалеку не чути було, але дивиться Вовчище: веде! Ідуть собі лісом та любенько розмовляють. Підходять. Як побачила Овечка Вовка — вся затремтіла, жалібно замекала.

— Бач яка! — заклацав зубами Вовк. — Ще й мекає. Ану цить. Мою траву в долині їсть, а набутком своїм поділитись не хоче! Ходім, ходім, я з тобою побалакаю!

Вовк ухопив бідолашну Овечку зубами за вухо та й потяг у ліс. А Дем’янко, підстрибуючи, побіг собі далі. Радий, бо думав, що зробив добре діло.

Проминув долину, перейшов перелісок. Дивиться — синіє ставок, а біля нього сидить Кіт і лапою сльози втирає. Такий здоровенний Котисько — і рюмсає! Дем’янко підійшов до нього.

— Чого плачеш, Котику?

— Як же мені не плакати, ня-а-ав… Риба топиться у воді,