Читати книгу - "Сліпий годинникар: як еволюція доводить відсутність задуму у Всесвіті, Річард Докінз"

входить у контакт з об’єктами, що вібруюють. Це є природним наслідком відчуття дотику. Природний відбір міг би без особливих зусиль покроково розвинути цю здатність, поки шкіра не стала б чутливою настільки, аби вловлювати найменші контактні вібрації. На цьому етапі вона автоматично набула б здатності відчувати повітряні вібрації достатньої гучності та/або достатньої близькості походження. Після цього природний відбір посприяв би еволюції особливих органів (вух) для сприйняття повітряних вібрацій, що надходять з дедалі більших відстаней. Легко побачити, що мала б існувати безперервна траєкторія покрокових покращень на всьому шляху. З чого почалась ехолокація? Будь-яка тварина, здатна чути взагалі, може чути й відлуння. Використовувати ці відлуння часто вчаться сліпі люди. Рудиментарна ж версія такого вміння у предкових ссавців надала б достатній початковий матеріал для природного відбору, щоб крок за кроком довести її до високої досконалості в кажанів.

П’ятивідсотковий зір кращий за повну сліпоту. П’ятивідсот­ковий слух кращий за цілковиту глухоту. П’ятивідсоткова ефективність польоту краща за повну її відсутність. Цілком імовірно, що кожен орган чи апарат, який ми бачимо в живій природі, є результатом плавної траєкторії руху крізь тваринний простір, у якому кожен проміжний етап сприяв виживанню й розмноженню. Щоразу коли ми спостерігаємо X у тварини, що реально існує, де X — це якийсь орган, надто складний, аби виникнути випадково за один-єдиний крок, то, згідно з теорією еволюції шляхом природного відбору, це має означати, що частина X краща за відсутність X узагалі, дві частини X мають бути кращі за одну, а весь X має бути кращим за його дев’ять десятих. Мені геть неважко визнати, що ці твердження справедливі для очей, вух (включно з кажанячими), крил, камуфляжних комах і комах, що мімікрують, зміїних щелеп, жал, зозулиних звичок і всіх інших прикладів, які демонструє нам антиеволюційна пропаганда. Поза будь-яким сумнівом, існує багато мислимих X, для яких ці твердження не були б справедливими, багато можливих еволюційних шляхів, для яких проміжні етапи не були випадками вдосконалення їхніх попередників. Але в реальному світі таких X не знайдено.

Дарвін писав (у «Походженні видів»):

Якби можна було продемонструвати, що існує будь-який складний орган, який неможливо сформувати шляхом численних послідовних невеличких модифікацій, моя теорія геть розвалилася б.

Через 125 років по тому ми знаємо про тварин і рослини значно більше за Дарвіна, та мені й досі не відомий жоден приклад складного органа, що не міг би сформуватися шляхом численних невеличких послідовних модифікацій. Я не вірю, що такий приклад узагалі колись буде знайдено. Якщо ж це станеться — а це має бути справді складний орган, і, як ми побачимо в наступних розділах, слід бути виваженим у тому, що ви розумієте під «невеличкими», — я перестану вірити в дарвінізм.

Іноді історія поступових проміжних етапів чітко прописана у формі тіл сучасних тварин, часом проявляючись у явних недосконалостях їхнього остаточного вигляду. У своєму чудовому нарисі «Великий палець панди» Стівен Ґулд зазначив, що промовисті ознаки недосконалості можуть бути вагомішими доказами еволюції, ніж прояви довершеності. Я ж наведу лише два приклади.

Рибам, що живуть на дні моря, вигідно бути пласкими й обтічними. Є два дуже різних види пласких риб, що живуть на дні моря, і вони виробили свою форму доволі різними способами. Різні види скатів, родичі акул, стали пласкими, так би мовити, очевидним шляхом. Їхні тіла розрослися в сторони, сформувавши великі «крила». Вони схожі на акул, що потрапили під каток, але при цьому залишаються симетричними і «правильними з голови до хвоста». Що ж до камбали, морського язика, палтуса та їхніх родичів, то вони стали пласкими в інший спосіб. Це костисті риби (з плавальними міхурами), споріднені з тріскою, фореллю тощо, і вони не мають нічого спільного з акулами. На відміну від акул, костисті риби, як правило, мають помітну тенденцію до сплющування у вертикальній площині. Оселедець, наприклад, є радше довгим, аніж широким. Він використовує все своє вертикально сплющене тіло як гребну поверхню, що хвилями вигинається у воді при плаванні. Тому цілком природно, що, коли предки камбали та морського язика обживали морське дно, їм доводилося лягати на один бік, а не на черево, як пращурам скатів. Однак це породило проблему: одне око в них завжди дивилося вниз, у пісок, працюючи неефективно. У процесі еволюції ця проблема була вирішена: нижнє око «пересунулося» вгору.

Повторення цього процесу пересування можна побачити в розвитку кожного малька костистої пласкої риби. Мальок камбали починає життя, плаваючи біля поверхні, причому він є симетричним і сплющеним у вертикальній площині, точнісінько як оселедець. Але потім його череп починає рости дивним асиметричним викривленим чином — так, що одне око (наприклад, ліве) пересувається через маківку, опиняючись унаслідок цього на другому боці тіла. Рибка лягає на дно, дивлячись обома очима вгору, — дивовижне видовище в дусі Пікассо. До речі, одні види камбали лягають на правий бік, другі — на лівий, а треті — на той чи другий.

Увесь череп костистої камбали є дивним і викривленим свідченням свого походження. Сама його недосконалість є потужним доказом його давньої історії — історії покрокової зміни, а не навмисного задуму. Жоден розсудливий розробник не задумав би таку потвору, якби мав можливість створити камбалу з чистого аркуша на креслярській дошці. Підозрюю, що найрозсудливіші розробники задумали б щось більш схоже на ската. Але еволюція ніколи не починається з чистого аркуша на креслярській дошці. Вона мусить починатися з того, що вже існує. У випадку скатів це були акули, що вільно плавали. Акули загалом не сплющені з боків, як костисті риби, що вільно плавають, на кшталт оселедців. Якщо вже на те пішло, акули трохи сплющені зі спини до черева. Це призвело до того, що, коли деякі давні акули почали обживати морське дно, вони легко й невимушено набули форми ската, і кожен проміжний етап цього переходу був невеличким покращенням з огляду на умови життя на дні порівняно з трохи менш сплющеним попередником.

З іншого боку, коли на дні обживався предок камбали й палтуса, подібно до оселедця сплющений з боків у вертикальній площині, йому було зручніше лежати на боці, аніж ненадійно балансувати на своєму гострому, мов лезо ножа, череві! Навіть попри те, що перебіг його еволюції врешті-решт привів до складних і, мабуть, витратних викривлень, потрібних, щоб мати обидва ока на одному боці тіла, попри те, що спосіб сплющення ската міг, урешті-решт, бути найкращим задумом і для костистих риб, представники проміжних етапів на цьому еволюційному шляху в короткостроковій перспективі, вочевидь, жили гірше, ніж їхні конкуренти, що лягали на бік. Адже цим конкурентам вдавалося значно краще притиснутися до дна. У генетичному гіперпросторі існує плавна траєкторія, що з’єднує предкову костисту рибу, що вільно плаває, з камбалою, що лежить на боці з викривленим черепом. Не існує плавної траєкторії, яка з’єднує цю предкову костисту рибу з камбалою, що лежить на череві. Це припущення, звісно, не може відображати всю повноту картини, бо деякі костисті риби все ж виробили симетричну пласку форму, як у скатів. Можливо, їхні предки були вже трохи сплющені з якоїсь іншої причини.

Мій другий приклад еволюційної прогресії, що не відбулася через невигідні проміжні етапи,