Читати книгу - "Голодна весна, Іван Іванович Кірій"

– Гадаєш – він повірить мені? Таких своєю слабістю не зворушиш, йому план сівби треба виконати, а люди для нього – ніщо.

Мати забідкалась.

– Що ж його робити? Ти ж зовсім слабий.

– Нічого, Тетяно, якось буде, якось видужимо.

Стомлений, я з великим зусиллям помив у дерев'яних ночвах ноги й одразу ж ліг спати.

Уже кілька днів батько ходить у поле на роботу разом з матір'ю. Після розмови з Петром Басанським він таки побув у конторі колгоспу, мав розмову з головою, і той доручив йому разом з польоводом швидко посіяти цукрові буряки. Ви, мовляв, маєте досвід, чоловік чесний і зробите це якнайкраще. А потім знову відпочинете. «Чи не про це й говорив з батьком по секрету бригадир?" – подумалось мені. Хитрий, бестія!

Річ у тім, що сіяти буряки треба вміючи. Щоб були рівні рядки, не було огріхів, витримана густота насіння. А для цього треба добре відрегулювати сівалку, бути гарним стерновим.

Батько, звичайно, все це вмів, погодився і, зібравшись перший день у поле, пожартував зі мною:

– Ну, тепер ми тобі з матір'ю приноситимемо увечері по дві порції макухи.

І знову я дома сам. Правда, до мене тепер частіше стала приходити Галька. Поки був дома батько, вона соромилась ходити, бо він завжди називав її невісточкою. Тепер же їй воля. Як тільки я повертався зі школи, вона приходила до нас у хату й почувала себе, як Дома. Сідала, де їй хотілося, на лаві чи на полу, говорила голосно, перебивала мене, коли я хотів їй щось сказати, і розповідала сама.

Вона звідкись знала всі новини в селі, котрі, на жаль, були завжди сумні. Когось знову обікрадено, хтось помер. Вмирали люди в селі майже щодня. І не по одному. Спершу про них сповіщав церковний дзвін, хоч церква була й закрита. Люди просили колишнього церковного сторожа, і він дзвонив. Дзвін гудів так сумно і тривожно: бов, бов, бов, бов… І всі знали – хтось помер. Та коли дзвін став бовкати майже щодня і по двічі та тричі на день – начальство з району заборонило дзвонити по померлих, звеліло голові сільради одрізати вірьовку від дзвона, яка звисала додолу з вікна дзвіниці. Відтоді звістка про чиюсь смерть передавалась від хати до хати по всіх кутках.

Журилася Галька з того, що звелася нінащо від роботи в полі Параска, приходить щовечора додому ледве жива, що нічим і в них саджати города. А в когось на Воловиці, чула вона, вибрато вночі з ямок посаджену на городі картоплю. Та й не цілу картоплю, а картопляні вершечки з пагінцями.

Сумними, гнітючими були наші розмови, які кінчалися тим, що нам обом хотілося їсти, й ми сушили собі голови, де б щось знайти їстівне. І тут першою щось придумувала Галька. То вона бачила десь у канаві кущ щавлю, то в когось на межі кілька стеблин кользи, стебельця якої можна було їсти, обчистивши гірку шкірочку.

– Біжімо! – командувала Галька, і ми хутко вибігали з хати.

Того дня Галька зустріла мене на вулиці, коли я повертався зі школи.

– А я щось знаю! – похвалилася.

– Кажи! – став я перед нею.

– Угадай!

Починаю вгадувати.

– Знаєш, де взяти хліба?

– Ні!

– Муки?

– Ні!

– Крупів?

– Ні!

– Картоплі?

– Ні!

– Макухи?

– Ні!

– Тоді не мороч мені голови! – кажу я невдоволено й хочу обминути Гальку, щоб іти додому.

Але Галька заступає мені дорогу й просить:

– Повгадуй ще! Хіба тобі важко?

– Я ж не циганка, – починаю сердитись, бо завжди ця Галька щось вигадує.

Вона нарешті поступається:

– Гаразд, пожалію вже тебе… – И розповідає мені таке: поки я був у школі, її завело на опустіле обійстя Стовбунів (розкуркуленої на нашій вулиці сім'ї) подивитись, чи не червоніють у них за клунею ранні шовковиці, щоб не прозівати. Шовковиці ще тільки почали з'являтися, проте їй упало в очі друге: солом'яна покрівля клуні кишіла горобцями. Вони зграями залітали у дверний пройом (двері давно хтось зняв) і хутко зникали в гніздах, викублених ними в покрівлі.

– Їх там сотні, горобців і гнізд, – захоплено казала мені Галька. – А в кожному гнізді – яйця. Отож уявляєш, скільки в них яєць?

Я, чесно кажучи, не зрозумів, до чого вела моя подруга, й спокійно відказав:

– Ну-у, багато. То й що? Гороб'ята будуть! Галька з подиву сплеснула в долоні.

– Ні, ви подивіться на нього! Ех ти, гороб'ята! Та ти знаєш, що гороб'ячі яєчка, як і курячі, можна їсти! І сирими випити, й яєчню підсмажити!

Аж після цього до мене дійшло, навіщо Галька розповіла мені про гороб'ячі гнізда.

– Значить, ти хочеш, щоб ми пішли… – почав було я.

– А що? – задерикувато глянула на мене Галька. – Надаремно ціле решето яєць, і самі наїмося, й нашій, буде…

Я ніколи не драв пташиних гнізд, і мені наперед стало жаль горобців.

Сказав про це Гальці.

– Вони собі ще нанесуть! – рішуче махнула рукою. – А нам як, голодним? Та й вредні вони, горобці! Неси хутко свою шаньку додому, а я побіжу по решето, та й підемо!

Я вагався. Я не знав, що робити. Відмовити Гальці чи згодитись. Мені таки було шкода горобців. Хоч їх і лають люди за те, що випивають просо, викльовують соняхи на людських городах, стріхи на хатах і в клунях псують, мостячи в них гнізда, але ж вони й корисні. Знищують комах, шкідників. А скільки їх самих гине взимку у великі морози. Хіба ж можна їх зобижати? Як руйнувати їхні гнізда-оселі, з таким трудом ними вимощені?

Я дивився на Гальку, а Галька на мене. Вона дивилась так довірливо, з таким проханням у погляді, що мені стало шкода її. Адже я знав – вона завжди хоче їсти дужче від мене.

– Біжи! – нарешті згоджуюсь я. – Бери своє решето! – І сам швидко йду до хати.

Невдовзі ми з Галькою були у великій Стовбуновій клуні. В ній пахло пусткою, цвіллю і гороб'ячим пір'ям. А солом'яна її покрівля справді кишіла горобцями і немов ворушилася від них. Ворушилася й пищала.

Стали ми думати і гадати, як же дістатися до тих гороб'ячих гнізд та як забрати з них яйця. Адже в клуні було порожньо-порожнісінько – ні драбини, ні жердини ніякої, ні дошки чи пенька, з допомогою яких можна б якось дістатися бодай до перших лат, щоб ухопитися