Читати книгу - "Калейдоскоп часу"

Я був переконаний, що батько час від часу заводить якісь романи, це випливало з того, що він був симпатичний, заробляв достатньо і пильнував своє здоров’я. Гостюючи в нього, я чув, як йому телефонувала інструктор із гірських лиж, і він так із нею розмовляв, що й тупенко втямив би: між цими двома не тільки і не стільки лижі, а стовідсотково батьків член. Але щоб отак?!

«То ви що, одружуєтеся?» – не стримався я, хоча давав собі слово ніколи не говорити банальних речей. Це була наша домовленість з Аделіною: краще не договорювати, аби лиш не вимовляти банальщину. Батько натомість не звернув уваги на еманацію цього запитання та його банальність, а щиро відповів, що він про це думав: «Сподіваюся, ми це владнаємо найближчим часом», – промовив він весело, а мені здалося, що хтось повідомив про те, що я загинув в авіакатастрофі. «О…» – тільки й вимовив я. «Ну!» – радісно відгукнувся батько.

«Привіт!» – прорипів я Милиці. – «Ну, і веселе привітання. Ти гриз горіх та вигриз зуби? Чи тобі в рота насцяв голуб, що приніс звістку про мир в усьому світі? Що там у тебе сталося, кажи швидше, бо я мушу бігти на тренування». – «Голуби не сцють. У мене – нічого. А от батько збирається одружуватися». – «Голуби сцють. Опа! Я зараз до тебе приїду». – «Не треба. Вони незабаром з’являться. Мені тільки тебе бракувало. У мене сьогодні оглядини, хто б міг подумати, хе-хе». – «Хе-то воно, хе. Ну, і як ти?» – «Погано». – «Це нічого. Не тебе ж оглядають! А Аделіна?» – «Втекла». – «Ну, це, може, і на краще, я ж тобі говорив, що твоєму батькові може намаритися, що Аде…» – «Тему закрито. Ти ж поспішав!» – «Та нічого. Візьму тачку. Слухай, а вона хто? Америкоска?» – «Ні, наша. Пам’ятаєш, я розповідав тобі, як він зняв бабу в літаку?» – «В аеропорту?» Милиця – дуже марудний тип, і в нього небезпечно гарна пам’ять. Я не збирався потурати його звичці все уточнювати. «То це вона і є». – «Так ти ж казав, що він вас хотів знайомити». – «То він і знайомить. Що тут, на твій погляд, не збігається?» – «Це не те саме. Тобто зовсім не те саме. А скільки їй років?» – «Наче тридцять три». – «Ого! Тобто вона на дев’ять років старша за тебе?» – «Ну». – «Тобто коли ти був першачком, вона – випускницею, так?» – «Приблизно, і що?» – «Блін, то якби все було навпаки, то вона могла б нести тебе на плечах, а ти дзеленчав би дзвоником на червоній стрічці… Офігєть…» – «Милице…» – «Що? Ні, ти тільки уяви собі, як ти…» – «Пішов ти», – і я поклав слухавку.

Я й не думав діставати червоні маки, я сам червонів, наче мак. Спочатку мені було холодно, я випив віскі з чаєм, потім чай із віскі, потім чистий віскі, потім мені стало спекотно і я вирішив більше чаю не пити. Тут вони й завітали. Вона в джинсах і чорному светрі, волосся зібране та гладко зачесане, як на фотці, яку мені демонстрував батько. І батько. Не пам’ятаю в чому, я на нього не дивився. Не міг.

«Привіт», – сказала вона і простягнула вологу руку. «Нервується», – констатував я навіть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпіл. «Привіт», – відповів я. «Максим», – додав. Вийшло «Привіт, Максим», наче привітався сам із собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомість, зробивши слов’янський уклін, ледве встояв на ногах і запросив їх до кімнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата. Шу була мені схожа на нечепур-циганок, які вешталися парком і намагалися ошукати натхненних студенток і викладачок розташованого поруч університету, та й узагалі довірливих позауніверситетських людей. До мене циганки не підходили, мабуть, упереджені до чоловіків. «Скоро довірливі жінки скінчаться, і циганки переключаться на недовірливих жінок, а вже потім і на чоловіків, от буде нам тоді щастя», – так мені тоді подумалося.

«Ми принесли м’ясо, рибу та соуси». – «Багато соусів», – додав батько, він піддержував її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м’ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Ідіотизм. «Давайте сюди ваші пакунки». Вони одночасно простягли мені пакунки. «Синхроністи хрінові». У мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. «Ми можемо це заляпати». – «Зараз, я знаю, де лежить плівкова скатертина», – сказав батько, і вони хутко схилилися над шухлядою, зіткнувшись лобами. І, звісно, розреготалися. Скільки мені ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, усе моє життя?

Чорт забирай! Просто з шухляди рожевими кавалками вивалилися гумові грійники. Їх було двадцять шість. Батько і Клята Шу дивилися на них, як на представників іншої цивілізації. «Ти їх що, розводиш?» – почала вона. «На продаж?» – продовжив батько. Вона тицьнула кулачком у його грудну клітину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправді це було огидно. Доросла жінка, яка поводиться, як хлопчисько, – мене майже знудило. А вони реготали собі, раділи грійникам, як дурний милу. «У п’ятницю не можна стільки реготати, у понеділок доведеться плакати», – видав я мамчине прислів’я. Батько принаймні реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала всміхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пішла вона. «Сідайте за стіл, я зараз це приберу і витягну скатертину», – сказав я.

Гумові грійники були схожі на дохлих камбал. Круглі та рожево-помаранчеві. В Аделіни були проблеми з кровообігом, грійниками вона намагалася підтримати тепло, щоб заснути.

Утім, навіщо я брешу? Аделіна ширялася. І я нічого не міг із цим вдіяти. «Це не твоя справа», – говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазі. Я поважав її за те, що вона ніколи не грала в статеві ігри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнішою, ніж була насправді. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час від часу траплялося, Аделіну лихоманило, тоді вона вкладалася в ліжко, куталася в