Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

— Живете з батьками? — продовжила допита господиня.

— Звичайно, — відгукнулася Іра. — Як же ще?

— Ну, Дмитро Іванович не живе з батьками, а він вашого віку, — резонно зауважила господиня. — А ваш батько Карло… Чому в нього таке дивне ім’я? І як його звуть по батькові?

— Васильович, — сказала Іра.

— Карло Васильович, — задоволено затвердила господиня, — то він ще працює? Не вчителем?

— Ні, він агроном, — неохоче сказала Іра.

— Агроном і працює в Києві? — здивувалася господиня.

— Так, — сказала Іра. — В Міністерстві сільського господарства.

— О, то ви з доброї родини! — задоволено прорекла господиня. — Колись серед агрономів були дуже культурні люди. А мати ваша теж працює?

— Мати не працює, — мовила Іра. — Хворіє і змушена була покинути роботу.

— А що в неї таке? — швиденько запитала господиня, і вперше, відколи її знаю, її очі жваво зблиснули. Воїстину, як сказав один мій знайомий злостивець: «Жінки люблять свої хвороби більше за чоловіків», — принаймні ця тема їх завжди чомусь непомірно збуджує, я знав це по своїй матері.

— Ну, це важка тема, — сказала Іра. — В неї був інсульт.

— Інсульт — це страшна річ, — ентузіастично пророкотіла господиня. — Найбільше, чого боюся, то це інсульту. Бо як тоді прожити самотній людині. Лежача чи ходяча?

— Трохи ходить, але погано.

— Співчуваю! А сестер і братів маєте? — поцікавилася ніби між іншим.

— Є сестра, — сказала Іра і вперше зустрілася зі мною очима, я зрозумів чому: тепер мені мало стати ясно, чому так поспішає додому, а ще й те, в яку халепу я її втрутив, намовивши на цього візита.

— А сестра з вами живе?

— Ні, вона заміжня і живе з сім’єю окремо.

— А як звати вашу матір?

Я насторожився: саме це мене найбільше й цікавило. Але Іра якось необережно повела рукою, зачепила філіжанку, й недопитий чай пролився на стародавню скатірку. Іра скочила, заохкала, почала перепрошувати, і хоча господиня запевнила, що це не біда, кинулася на кухню, прибігла з рушником вельми сумнівної чистоти й почала вимочувати пляму.

— Така буваю незграбна! — поскаржилася. — Ще раз вибачте!

Але господиня цього разу мовчала, тільки дивно підтисла губи, як роблять ті, кому бракує зубів, і суворо дивилася, як Іра клопочеться біля пролитого чаю.

— Налийте собі ще, — мирно порадила вона.

— О ні, дякую, ми вже будемо йти.

— А хіба не посидите з Дмитром Івановичем? — спитала господиня, все ще пильно оглядаючи знічену Іру.

І я вирішив їй допомогти.

— Хочемо прогулятися лісом, — сказав. — Там зараз весна!

— Гаразд, — зітхнула господиня. — Весна — це для молодих!

— Давайте приберу й помию посуд, — послужливо запропонувала Іра.

— Ні, ідіть гуляйте, не томитиму старечими розпитами, — сумно сказала господиня. — Я ще трохи посиджу. Колись чаювання був обряд! — І це означало: з нашого чаювання обряду не вийшло. Я підвівся, Іра чемно, навіть запобігливо попрощалася, стара запросила заходити до неї ще, бо їй приємно побути з молодими. Ми вийшли з дому, в Іри був видимо зіпсований настрій — бачив це по її насурмленому обличчю.

— Казала тобі: сьогодні в мене нещасливий день, — мовила вже на вулиці.

— Чого нещасливий? — безпечно спитав я. — Чай не чорнило, плями від нього не залишиться.

— Але вона вчинила мені справжній допит, — мигнув блискавкою погляд. — Ну й мегера!

— А по-моєму, звичайні речі, — тим-таки безпечним голосом мовив я. — Про що говорила б ще? І, здається, ти їй сподобалася.

— Не маю інтересу їй подобатися! — різко кинула.

— Як це нема інтересу? — здивувався я. — А наші зустрічі?

— Ніколи більше сюди не прийду, — сказала. — Її погляд, як у того вужаки.

Як на мене, усе було дуже мило, — тут я не лукавив, бо й справді мав із того допиту пожиток, то чому б уражався. — Розмова і прийняття у старосвітському дусі.

Але не відповіла. Ішла мовчки, і на її вилицях палали рум’янці.

— Прогуляємось лісом? — обережно запропонував.

— Ні, мені пора, — буркнула. — Проведеш до електрички. Але зі мною не їхатимеш. Просто в мене сьогодні нещасливий день.

Останню фразу сказала м’якше, трохи ніби з відчаєм. Я ж продовжував бути задоволений, і вона, здається, не могла того не помітити, тим і сердилася. Зрештою, праг осмислити новоздобуту інформацію, отож залюбки погодився не супроводжувати її в електричці, адже дістав нове поле для складання того сектора кросворда, де були дані про її родину, а вони мали для мене виключного інтереса. Невідомо, правда, чи правдиві.

— Хочу тебе розуміти, Іро, — тепло сказав я, може, навіть зворушено. — І сама знаєш: ти мені глибоко не байдужа. Отож давай дивитися на світ і речі простіше.

— То ти все це організував? — метнула блискавкою.

— Що — все, Іро? — здивувався я.

— Допит, — різонула вона. — Не терплю, коли мені зв’язують руки й ноги, а ще й витягують кліщами язика.

— Але що в тому злого, коли тебе спитали про родину?

— А може, не люблю про те розказувати і маю свої причини. Отже, коли хочеш, щоб у нас було добре, не влазь мені в душу.

До станції дійшли мовчки, електричка ось-ось мала прибути. Швидко