Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Йому треба було, щоб кулемет стріляв, Коли кулемет стріляє, обслуга його глуха й німа, тоді б уже лейтенант як-небудь підкрався до нього. І кулемет справді незабаром ударив — одразу, як засвітилася ракета. Але, на своє здивування, у перший момент Івановський не побачив жодної з його трас. Коротке нерозуміння лейтенанта, проте, зразу ж і минуло — кулеметні черги були спрямовані в їхній тил у напрямку заплави і річки, в те місце, де недавно вони переповзали біля чагарника. Цього разу німці стривожилися надовго і всерйоз. Над заплавою палахкотіла справжня ракетна пожежа, довкола стало видно як удень, на луг із пагорка мчали, перехрещувались і розходилися густі віяла куль; кілька кулеметів із різних місць озвіріло сікли чагарник. Спочатку Івановський інстинктивно утиснувся в сніг, мало що бачачи із своєї борозни і лише напружено вслухаючись у густий миготливий скрегіт угорі. Але й не дивлячись, він швидко збагнув, що це не так собі, що це все?
— Шолудяк. Значить, таки помітили, висвітили і тепер розстрілюють. Зрозумівши це, Івановський раптом здригнувся від радісної і щасливої думки: Шолудяк відволікав огонь на себе, треба негайно цим скористатися. Лейтенант зразу ж розвернувся у снігу, навкарачки приповз у голову своєї групи, схопив лижі.
— За мною! — крикнув він, уже не остерігаючись, що в цій тріскотняві його почують німці.
2
Останні метри до лісу вони не повзли, а, пригнувшись, знеможено бігли, поки один за одним не попадали в чахлому ріденькому чагарнику. Розпластані на снігу судорожною гіркою задишкою, хвилину збентежено мовчали, не в змозі сказати й слова. В кожного у такт із серцем билася тепер єдина думка — наче вдалося, пройшли, найгірше лишилося позаду. Німці з пагорка, здається, прогавили їх. Захопившися стріляниною по заплаві, осліплені сяйвом ракет, вони, мабуть, не часто позирали навколо, поки не розстріляли коло річки Шолудяка й Кудрявця. «Спасибі ж вам, дорогі бійці», — розчулено думав Івановський, лежачи на снігу і в гарячій задишці хапаючи ротом повітря. Першу плату за успіх внесено, який же буде його кінцевий наслідок?
Ще не зовсім оддихавшись, Івановський підвівся і сів на снігу. Поодинокі вогняні блискавки куль пронизували снігову пітьму вже. далеченько ззаду, назустріч їм летіли інші з сосняка по той бік заплави — це вступив у бій батальйон. А тут, біля чагарника, було спокійно, перед ними лежав голий, не дуже засніжений схил із гривками на межах. Івановський дістав годинника, було пів на десяту.
— Хто стріляв? — стримано, з накипілим гнівом запитав лейтенант, згадавши той злощасний постріл коло обніжка.
Неподалік серед розпластаних бійців хтось у білому заворушився і сів на снігу. По шпичаку, що випирав під капюшоном, командир упізнав Дзюбіна — старшина був у будьонівці.
— Стріляв Судник.
— Я стріляв, — винувато й глухо підтвердив застуджений голос, і лейтенант змовк, своїм мовчанням даючи зрозуміти, що хоче бачити порушника перед собою. Судник розслаблено підвівся на ноги.
— Навіщо стріляв Боєць покрутив у руках гвинтівку.
— Та ось, запобіжник підвів.
Івановський зиркнув на обкручену бинтом зброю, і його пересмикнуло від люті — в бійця була СВТ, ефектна на вигляд десятизарядка, складна за конструкцією і не дуже надійна в бою. Просто біда, як він перед виходом не доглядів, хіба можна було з такою зброєю відправлятися в тил до німця?
— Чорт би вас побрав! — не стримавши гніву, з тихою злістю вилаявся лейтенант. — Що у вас за зброя?
— Гвинтівка.
— Яка гвинтівка?
— Самозарядна Токарева номер ен-ем шістсот двадцять чотири.
— Ен-ем! Ви гіршої не могли знайти Видно, лише тепер зрозумівши свою похибку, боєць винувато похнюпився. Лейтенант майже з ненавистю позирав на його притиснуту вагою речмішка постать, мокрий, обвислий на колінах халат. Увесь вигляд цієї постаті виражав провину й покору. Ця його покора, однак, трохи вгамувала накипілий командирський гнів, лейтенант зрозумів, що даремно дуже карати бійця за справу, про яку він не має уявлення. Проте не можна було ігнорувати й той факт, що Судник мало не погубив усю групу, і лейтенант зараз просто не знав, як з ним повестися.
— Ви розумієте, що ви наробили?
— Чорта він розуміє! — раптом, сидячи, злісно почав Лукашов. — Нехлюй він! Навіщо було брати такого!
Судник, як і до того, стояв мовчки, низько опустивши голову.
— За таке діло цокнути тебе к чортовій матері! — погрозливо шепотів лейтенант. — Зрозумів Голова бійця схилилася ще нижче, він, очевидно, зовсім не знав, що сказати у своє виправдання, і, готовий прийняти кару, мовчав. Та лейтенант швидко збагнув, що нічого йому тут не заподієш: окрім хіба що вилаяти цього недотепу, він нічого більше не міг.
— Гаразд. Потім ми з ним поговоримо, — напевне відчувши цю нерішучість командира, примирливо зауважив Дзюбін.
— Я ще розберуся з тобою! — багатозначно пообіцяв Івановський і, обернувшись, скомандував іншим: — На лижі!
Всі одразу ж заворушилися, готуючи лижі, і швидко поставали на них —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.