Читати книгу - "Артеміс Фаул. Розум проти чарів"

— О так! — глузливо клацнув язиком Дрюк. — Жінка-поліціянтка. Дослідний зразок. Ну, тобі навряд чи доведеться виправдовуватися перед керівництвом за подібне тактичне вирішення проблеми.

Обличчя Корча набуло знайомого бурякового відтінку.

— І я тобі, Дрюку, дам одну пораду, — відрізав командувач. — Ти краще не ставай у мене на дорозі, а то запущу «полоскалку» просто в те болото, яке ти називаєш своїми мізками.

Але Дрюк на ту «пораду» навіть бровою не повів.

— Ти можеш як завгодно ображати мене, Джуліусе, але факт лишається фактом. Тобі ж відомо, що пише з цього приводу Книга. Нам ні за яких обставин не можна допустити, щоб багноїди переконалися в існуванні Нижчих Рівнів. Зупинити час ти можеш тільки один раз, а потім…

Майор не договорив, але в цьому й не було потреби.

— Я сам знаю, що пише Книга, — гаркнув Корч. — Не твоє мелеться — не бігай з коряком. І взагалі, коли б я не знав тебе як облупленого, то подумав би, що в твоїх жилах тече домішка багноїдської крові.

— А це вже зовсім ні до чого, — закопилив губи Дрюк. — Я просто роблю свою справу.

— Докір приймаю, — поступився командувач. — Вибач.

Почути, як Корч вибачається, — таке траплялося не часто, але ж, бачите, він завдав другові надто тяжкої образи.

Лаккей чергував біля моніторів.

— Є що-небудь? — поцікавився Артеміс.

Лаккей здригнувся з несподіванки, бо не почув, як увійшов його юний хазяїн.

— Ні, нічого. Раз чи два щось було ніби замерехтіло, а придивився — немає нічого.

— Нічого — це є нічого, — загадково прокоментував Артеміс. — Увімкни краще нову камеру.

Лаккей кивнув головою. Лише місяць тому пан Фаул придбав через Інтернет нову відеокамеру. Ця остання розробка фірми «Індастріал лайт енд меджик» робила дві тисячі кадрів за секунду й була спеціально призначена для знімання дуже швидких процесів у природі — помахів крил колібрі й тому подібної всячини. Вона обробляла зображення набагато швидше, ніж це робить людське око. Артеміс звелів установити камеру над самим парадним входом, за херувимчиком.

Лаккей натис на кнопку.

— Куди навести?

— Спробуй на головну алею. Маю таке відчуття, що до нас якраз прибувають гості.

Лаккеєві масивні пальці крутнули тонюсінький, завтовшки з зубочистку, важіль. На цифровому моніторі з’явилось зображення алеї.

— Нікого немає, — миркнув Лаккей. — Тихо, як у могилі.

Артеміс показав пальцем на панель управління.

— А зараз зупини кадр.

Лаккеєві не хотілося виконувати наказ. Що за дурниця? Одначе він усе ж таки прикусив язика й натис на потрібну кнопку. Екран показував усе ті самі стовбури вишень, нерухомі квіти довкола. Та ось і найголовніше: зненацька на алеї проявилися якісь постаті в чорному! їх був добрий десяток.

— Що це? — скрикнув Лаккей. — Звідкіля вони вискочили?

— Вони ховаються за так званим захисним екраном, — пояснив Артеміс. — Переміщуються з величезною швидкістю, ніби вібрують. Людське око не встигає їх уловити…

— Зате камера встигає! — договорив, кивнувши головою, Лаккей. «От так пан Артеміс! — захоплено відзначив подумки. — Завжди випереджає всіх на два кроки.» — От коли б можна було скрізь носити її з собою!

— Коли б, коли б… Але ми маємо ще дещо краще.

Артеміс обережно взяв зі столу якусь конструкцію — те, що лишилося від Холліного шолома. Легше було б нап’ясти наперстка на картоплину, ніж надягти шолом Холлі Куць на Лаккеєву голову. Тому Артеміс видалив усе зайве, лишивши у шоломі тільки забороло й кнопки керування. Та ще зосталися хіба ремінці, які довелося подовжити, аби вони діставали до Лаккеєвого підборіддя.

— Цю штуку оснащено кількома фільтрами. Розумно було б припустити, що один із них дозволяє бачити крізь захисний екран. Ану ж випробуймо!

Артеміс натяг конструкцію на Лаккеєві вуха.

— Відстань між твоїми очима все одно більша, тут уже нічого не вдієш, і тому якихось частинок краєвиду ти не бачитимеш, але це не завадить тобі досить добре орієнтуватися. А зараз увімкни звичайну камеру.

Слуга виконав наказ, і Артеміс почав перемикати один по одному фільтри.

— Як тепер?

— Нічого.

— А тепер?

— Усе зробилося червоним. Ультрафіолет. Ніяких ельфів не бачу.

— Тепер?

— Нічого. Щось таке, як полароїд?

— І останній фільтр…

Лаккей посміхнувся. Так, певне, посміхається акула, уздрівши просто перед собою чийсь апетитний голий зад.

— Є!

Слуга бачив світ таким, яким він був, але цього разу на алеї знову з’явився спецзагін чарівного племені.

— Гмм, — задумано протяг Артеміс. — Наскільки я тямлю, тут використано принцип стробоскопа. Надвисокі частоти.

— Розумію, — збрехав Лаккей.

— У переносному чи буквальному розумінні? — усміхнувся його хазяїн.

— Розумію в точному розумінні.

Артеміс труснув головою. Знов жарти. Наступного разу він одягне різнобарвні штани, на голову — ковпака з бубонцями і влаштує у великій залі клоунаду.

— Гаразд, Лаккею, годі вже. Пора тобі заходитися коло того діла, яке в тебе виходить найліпше. Здається, на нашу територію проникли непрохані гості…

Лаккей схопився на рівні ноги. Які там іще особливі вказівки? Тепер усе по-справжньому зрозуміло. Міцніше зав’язав ремінці шолома і швидко закрокував до дверей.

— І ще одне, Лаккею.

— Так, Артемісе?

— Я волію лякати, а не вбивати. По змозі.

Лаккей кивнув головою. По змозі…

Перший підрозділ Швидкого реагування складався з найкращих і найкмітливіших. Кожен хлопчак-ельф змалечку мріяв, що колись він виросте й одягне чорний світлопоглинальний комбінезон «швидких» (чи ЗПОПу — Загону Поліції Особливого Призначення) — справді елітного підрозділу. Тільки де який клопіт — так туди зразу й кидають Швидке реагування. Клопіт! Саме таке ім’я чомусь забажав узяти собі капітан Келп. Наполіг на цьому ще