Читати книгу - "Вічний рух"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чотири!
…Шістдесят з гаком років…
— Три!
…Це максимальний рубіж поля. Поки що вчені ще не навчилися суцільно керувати часом…
— Два!
…Безстрашний Х’ю згодився! Далі було вже нестерпно проводити експерименти з тваринами.
— Один!
…Здавалося, секунду заповнила сама вічність.
— Старт!!!
Почувся хлопок повітря, яке заповнило вакуум.
Редфорд зник!
А по паузі мовчання залунали вигуки захоплення.
Минуло 62 роки, 4 місяці, 18 днів, 17 годин, 41 хвилина. До фінішу залишилися лічені секунди.
— Три! — Як і понад півстоліття тому гримів голос в експериментальному павільйоні Філадельфійського інституту електронномагнітних хвиль.
— Два!
Учені завмерли в надії.
Чи здійсниться мрія землян? Чи з’явиться посеред павільйону, як зник понад шістдесят років тому, студент Х’юберт Редфорд?
— Фініш!!!
Аж ні!
Не з’явився Редфорд.
Що ж сталося? Може, вчені помилилися? Може, він з’явиться завтра, через тиждень?
Ні. Сміливий Х’юберт не з’явиться ніколи!
* * *
Спливали останні секунди життя Х’юберта Редфорда.
— Я вмираю, — шелестіли його вуста. — А були такі впевнені…
Х’ю задихався. Було тихо, тільки десь дуже далеко стукало серце.
— Чому так темно? Я вмер?
Х’ю відчув на спині тепло. Він повернув голову — вона повернулася дуже легко, мовби нічого не важила… І в цю мить його засліпили яскраві промені. Він побачив вогненний диск і одразу впізнав його.
— Сонце! А в космосі, що там?.. — Х’ю роззирнувся.
Очі майже мертвого мандрівника у часі розгледіли з-поміж сяючих зір голубу сферу. Земля! Мила Земля!
— Як нерозумно! Ми ж знали, що хвилі часу рухаються незалежно від матерії, і поширюються не в просторі, а в «потоці»… Адже рухається все: планети, системи, галактики… Рух, вічний рух… Телепні!..
Помираючи, Х’юберт Редфорд встиг ще раз помилуватися красою зірок.
А зірки, здавалося, до всього байдужі, плакали. А може, й сміялися.
Світлана Зеленська
ВРАЖЕНІ МІСЯЦЕМ
Фантастичне оповідання
Золотавий уповні місяць поволі спливав над темним горизонтом. Я зачудовано спостерігав за ним, але думав: скільки-то всіляких чудасій і химер пов’язано з небесним світилом на землі? Скільки бід і неймовірних загадок?.. Пригадалася й недавня історія, свідком якої довелося стати самому.
Тоді я тільки розпочинав лікарську практику і, можна сказати, розпочинав її вдало. Пацієнти якось одразу довірилися, й довгі черги потяглося до мого кабінету. Спершу не знав: тішитись чи журитись, оскільки з одного боку, мене поважали, а з іншого, я дуже стомлювався. Може, з незвички, адже треба було постійно сушити мізки, щоб поставити правильний діагноз й призначити дієве лікування, до того ж, я сприймав кожного хворого надто близько до серця. Це вже потім набув холодного спокою, який притаманний медикам.
І ось одного такого паморочливого дня я повернувся з роботи украй знесиленим і голодним. Оскільки в мене не було дружини, я заходився готувати вечерю сам. Але й тут перешкодили: в прихожій пролунав дзвінок. Довелося кинути сковорідку й поспішити до вхідних дверей.
Моєю відвідувачкою виявилося жінка років тридцяти в білому кожушку і норковій шапці. В руках вона тримала чималеньку повнобоку господарську сумку.
— Добрий вечір! Ви мене пригадуєте? — заговорила жінка, не приховуючи свого хвилювання. — Я — Скобцева Валентина Петрівна, дружина Миті… Пам’ятаєте, торік ви гостювали в нас. Тоді все було так добре…
Звичайно, я пригадав ту випадкову вечірку і цю жінку, але мені не стало легше. І все ж я ввічливо запросив Скобцеву до вітальні, запропонував крісло, а сам присів на стільці навпроти неї.
— Мені так ніяково, що зважилась прийти до вас, — зітхнула Валентина Петрівна, — але, повірте, іншого виходу не знайшла.
— Думаю, таку жінку, як ви, не привели б дрібниці, — сказав я, хоча подумав інше.
— Дякую, це правда. Звернуться до вас мене змусило горе, тому прийшла просити допомоги…
З повною безнадією я подумав про свою вечерю.
— Обіцяю, зроблю все, що мені під силу, — поспішив запевнити Скобцеву.
— Так-так… Я вірю, що допоможете… Адже знаю вас як досвідченого лікаря-психіатра.
— То ваше прохання пов’язане з моєю професією?
Скобцева схвально кивнула головою.
— Тоді не сумнівайтеся… Хоч, може, у мене й не такий досвід, як ви гадаєте. Та допомогти вам — мій обов’язок. Що сталося? — Мені здалося, що питав я щиро.
— Зараз усе розповім…
Валентина Петрівна примовкла на якусь хвилю, затим стала розповідати:
— Певне, ви знаєте, кілька місяців тому мій чоловік захворів на крупозне запалення легенів. Лікарі були стурбовані його станом й висловлювали найневтішніші прогнози. Я не полишала його днями й ночами. І все ніби минулося. Дмитро став поправлятися, а коли залишав лікарню, я була на сьомому небі від щастя… Але те щастя виявилося нетривалим. Десь по двох тижнях… Володимире Миколайовичу, з цієї хвилини я прошу вас вислухати мене з особливою увагою… Знаєте, мені здається, що мій чоловік божеволіє!..
Поширені голубі очі Валентини Петрівни налилися слізьми. Я підхопився, взяв її за руку.
— Заспокойтеся, — мовив стиха, — не завжди те, що здається нам, буває насправді…
— Але чому, чому він так змінився?.. — Скобцева заголосила/.
— У чому ж ви бачите ту переміну? — обережно спитав я, повертаючись на своє місце.
— Спершу у Миті з’явилися сильні головні болі, проте я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічний рух», після закриття браузера.