Читати книгу - "Дерево, що росте в мені"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А п’ять літ уже минуло!
П’ять літ, як за матінкою слід загув, аж раптом вона, як пирій на щойно виполотім городі, на хуторі поліському виросла. Взялася хатину Євгенову небайдужими очицями роздивлятися…
— І не стидно тобі було сюди їхати? — спитав чоловік, вгледівши непрохану гостю.
— А чо’ мені стидно має бути?! — Її лице набуло зухвалого виразу. — Хіба я не мати?! — подала невдоволений голос. — Чи я не хочу знати, де мої діти живуть-поживають?! — таки не виказала сорому жінка.
— Поживають, Надю, поживають, а ти собі їдь, звідки прибула, — мовив сердито, втім стримано, Нічийний. — Їдь і на очі синам не показуйся! Не дам тобі дітям серця рвати! Бо вони, ті серця, і без того кволі… Їдь звідсіля!!! — різко руками змахнув, вказуючи в далину, що вела від хати. Його законної хати.
— А ти мене не гони, я сама піду. Але на суд хоб приїхав, бо я — мати! Я — мати! — піснею проспівала останні слова неждана гостя, колишучи задом, зодягнутим у широку ядучо-помаранчеву спідницю. — Суд матері дітей віддасть, не батькові! Бо де таке чувано, щоб у наш час від матері дітей забирали, а батькові віддавали! — засміялася, стегнами незугарно крутнула й покрокувала у вказану даль. Тільки й зосталося, що цеглове мерехтіння тої вдяганки…
Так, наче з вітром людина розвіялася…
Як і любов її материнська…
Суд і справді був. І Євген мусив там бути. Попри сором. Але — заради правди.
І…
І?..
І що ви думаєте?..
Диво та й годі!
Невже ж то правдою було?!
Часи — радянські! Закони — радянські!
Нехтували тоді інтересами батька, всім те відомо…
Однак…
Ой часто-часто стається не так, як гадається…
— А що то за суд такий нерозумний! — верещала Надя, приміщення холодне покидаючи, дорогою до квартири, що її ради коханця в дітей відібрала, нахрапом крокуючи.
Суд узяв до уваги те, що п’ять років діти жили з відповідальним, турботливим батьком, а мати жодного разу їх не відвідала: ні вчителі у школі, ні односельчани її не бачили. Тож позов громадянки Карпук Надії про передачу їй на виховання двох малолітніх дітей суд постановив не задовольняти. Бо ж вона, як було сказано в залі судових засідань, практично їх не знає, а отже, може негативно вплинути на їхній психологічний стан.
Але на тому не вгамувалася розгнівана та невдоволена Надія. Де ж таке бачено, щоб не по-неїному було?! Хіба вона простакуватого поліщука не здолає, хіба вона у сій війні його не переможе?! Ні, тоді вона — не вона буде, якщо не отримає того, чого забажала…
І затялася Надія скарги у всілякі інстанції аж до Москви писати, хоч і наклепуючи на чоловіка, справедливості вимагати. І таки… зажадали від Євгена віддати дітей до дитбудинку. Лише на тій підставі, що того вимагала мати.
— То було таке горе, таке страхоттє, що й не передати! — відкривався Ярослав перед Яриною вже другого дня. — До нас почали приїжджати якісь чужі люди, батька заповзялися викликати до школи. Вдома він усе згадував про якусь опікунську раду і службу у справах захисту дітей, що ото звідти так часто прибували люди й хотіли забрати нас із братом до якогось там інтернату… Треба було бачити нашого батька… Як же він страждав, як же він мучився! Але нам лиш одне обіцяв: «Все буде добре, все буде добре, хлопці. Ми все витримаємо, все переживемо, — казав. — Нас ніхто не розлучить», — обнадіював.
Євген чинив так, ніби йому було начхати, що станеться з ним після всього. Єдине, в чому він був переконаний: діти з матір’ю пропадуть. І в сиротинці теж. Тому вирішив боротися до останнього, не відступати ні на крок.
Людям отим приїжджим завше казав, що думав. Не кричав, ніби спокійно тримався, але обурення не приховував.
— На яких-таких підставах у мене хочуть забрати дітей?! — щиро дивувався. — Районні, обласні, навіть столичні комісії при всьому своєму бажанні не змогли висунути претензій, констатувати, що діти недоглянуті, — говорив грамотно, бо начитався кіпу документів, аж до памороків. — Навпаки, ті солідні дами з Москви, здається, з Комітету радянських жінок, після того як позаглядали в наш холодильник і покліт[36], підвал і комору, як наїлися приготованих мною страв, то не тільки рецепти просили, а й заявили, що діти ростуть і виховуються у сприятливих, добрих умовах, — доводив своє Євген.
Але колишня Нічийного знала, на що надавити.
Вона почала маніпулювати… чоловіковою інвалідністю.
— Але ж інвалідом другої групи я став після отриманих травм і кульового поранення! — і тут не змовчував рішучий поліщук. — Причому саме її, Надю, я тоді захищав! — виправдовувався перед черговими прийшлими інспекторами.
Тоді вони тільки зустрічалися, до весілля хіба готувалися… Євину подзвонила з райвно Надина знайома, з якою вони разом у профтехучилищі вчилися, запропонувала супроводжувати школярів до табору в Криму. Нареченим треба було в районі сісти з дітьми на потяг, потім в області на вокзалі на інший перекинутися, а відтак добру добу до місця призначення добиратися.
Завдання Наді та Євгена — очей із малих бешкетників і розумах не зводити, цілими та здоровими до табору їх доправити. То таке перед батьками зобов’язання мали. І перед
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дерево, що росте в мені», після закриття браузера.