Читати книгу - "Білий Ріг"

Довкола почало темніти. Насувався шторм. Ось по вікнах заструмувала вода; цілі потоки її періщили по літаку, легкий прозорий туман змінився мутною, сірою водяною завісою. Ємельянов з штурманом, втративши надію полагодити радіоустановку, витягли й почали припасовувати аварійну. Механік, балансуючи на правому кріслі, пробував полагодити прилади, які вціліли, але не діяли.

Темрява густішала. Літак здригався від різких поштовхів. На висоті двісті метрів у вікнах посвітлішало: машина виходила з хмар. Ще п’ятдесят метрів — і внизу з’явилися звивисті білі гребені хвиль. Океан бушував. Під похмуро навислими хмарами, у вузенькій щілині між ними і велетенськими хвилями, літак, неначе справжній буревісник, з навальною силою прокладав собі шлях. Машину кидало й розгойдувало, уламки й неприкріплені предмети перекочувалися по кабіні.

Пориви вітру, приглушувані ревом моторів, з шаленою силою накидалися на літак і безсило спливали по гладеньких, полірованих, помітно вібруючих крилах. Чудова конструкція літака давала йому змогу сідати й на воду; але шаленство збурених вод було згубним навіть для літаючого човна. А втім, пілоти були зараз заклопотані зовсім іншим: складні розрахунки можливих помилок ненадійного магнітного компаса, дрейф повітряного корабля, витрата пального…

Сергієвський передав управління Ємельянову (рана в другого пілота була незначною), а сам разом з штурманом схилився над розгорнутими картами. Аварійна радіоустановка чомусь ніяк не хотіла діяти, і серйозно поранений радист не міг допомогти льотчикам. Наближався вечір, туман над океаном густішав, а ще й досі жоден радіопеленг не пролунав у навушниках.

— Давайте англійську карту 2927! — наказав Сергієвський.

Зубчасті голубі, червоні лінії штормів і пасатів перехрещувалися з стрілками на квадратній сітці карти. Обчислення були не досить точні — дуже мало допомагали дані уцілілих навігаційних приладів. Проте гостинний берег — там, далеко попереду, — простягався на тисячі миль. Відхилитися так далеко на північ чи на південь, щоб поминути його, було неможливо. Зваживши все, Сергієвський заспокоївся.

Дві лампочки на стелі кабіни яскраво освітлювали і розбиті шибки приладів. Океан зник, відступивши в темряву, і можна було тільки догадуватись про його небезпечну присутність. Уже тисячі кілометрів водної пустелі залишилися позаду, але внизу, як і раніше, були самі хвилі, тільки хвилі — вічне дихання неосяжної маси води.

Політ тривав більше як півдоби, і далека мета, незважаючи на затримку літака в бою і штормові умови, мала значно наблизитись.

Час спливав повільно, далеко повільніше, ніж посувалися стрілки покажчиків витрачання пального. Понад три тонни бензину лишилося ще в баках літака, але це було вже набагато менше ніж половина початкового запасу. Втрата пального була дуже велика: зустрічний вітер заважав літаку рухатися з потрібного швидкістю.

Сергієвський намагався заспокоїти себе розумними міркуваннями, що все одно нічого не вдієш — треба летіти й летіти, а там видно буде. Погода не сприяла намаганням визначити місце літака: область циклону зосталася позаду, але високі хмари закривали зірки. Ніч тяглася надзвичайно довго, часу для тривожних думок залишалося більше ніж треба. Дев’ятнадцять годин у польоті — і досі ніякісіньких ознак берегових вогнів!

Тепер було ясно, що не тільки шторм затримав літак, а ще й відхилення од потрібного курсу. Сергієвський повернув трохи на північ, сподіваючись виправити можливе відхилення на південь.

Чудові мотори працювали, як і в першу годину польоту, хоч зробили вже три з половиною мільйони обертів. Залишалося всього півтонни бензину.

Світанок настав швидко. Сонячний багрянець залив половину океану позаду літака. Прозорий ранок, здавалось, обіцяв надію і радість. А стрілки бензиномірів повзли й повзли вліво, до грізної для пілота цифри — білого кружечка нуля з товстою рискою, що підкреслювала страшний символ: пального більше нема!

Те, що земля не з’являлася, здавалось неймовірним, а проте було цілковитою реальністю. Ще трохи — і могутня сила моторів згасне, гвинти, що досі оберталися з шаленою швидкістю, зупиняться, і повітряний корабель безпорадно впаде у хвилі. А хвилі ніби чекали свою жертву — плавно й розмірено здіймалися вони з глибини океану, зупиняючись на мить перед тим, як осісти, наче пробуючи дотягтися до літака, що низько мчав над ними.

Зійшло сонце, і це дало можливість визначитись.

— Двадцять сім градусів широти! — вигукнув Сергієвський. — Ми таки добре відхилилися на південь… Найважливіше для нас довгота, а тут справи гірші — приблизно сімдесят дев’ять західної… Ну, товариші, повинна вже з’явитися земля.

Пілот набрав висоту. Справді, на горизонті виступила ледве помітна, схожа на нерухомий гребінь хвилі, темна смуга. До неї були прикуті жадібні погляди запалених, стомлених очей. Ємельянов підняв бінокль, і Сергієвський побачив, що льотчик полегшено зітхнув. Смуга дедалі темнішала і ширшала. Ось її верхній край став нерівним — проступили заокруглені вершини гір чи горбів. Ще двадцять хвилин — і вже можна було чітко розрізнити білу піну прибою. Мотори, вичерпуючи останні літри бензину, гучно ревіли, набираючи висоту для вирішальної хвилини вимушеного приземлення. Сісти на воду біля берега не було ніякої можливості — могутні хвилі билися об тупі виступи темного каміння; вируючи в провалах і тріщинах, відбігали назад в’юнкими запіненими струменями.

Над лінією прибою берег здіймався гранованими уступами, а далі, на схилах ущелин і в неглибоких долинах, неначе був простелений густий зелений килим. Тут теж не було відповідних умов для благополучної посадки. За прибережними горами місцевість знижувалась і, скільки сягало око, її вкривав густий ліс. Подекуди блищали на сонці дзеркальні плями боліт. Праворуч, у відблисках моря, дуже далеко на північ, виступав вузький мис, на якому ледве бовваніло якесь біле підвищення, споруджене людськими руками, — можливо маяк.

Сергієвський помітив уже чітко видимі на березі дерева. Це були пальми. Стрілки бензиномірів дрижали на нулі, — товариші Сергієвського щосили качали ручні насоси, не одриваючи