Читати книгу - "Планета трьох сонць"

Той послухав з хвилину i засмiявся.

— Хай шукають!.. Гадають, що ми загинули в трясовинi!.. Зачекай, я почув щось цiкаве… Фратев тяжко захворiв. У нього висока температура…

Грубер злякався:

— Отже, тут-таки є небезпечнi вiруси й бактерiї? У нас досить лiкiв, Краус?

— Я ж не дурень! Звiсна рiч, електронний мiкроскоп потягти не мiг, але про все iнше подбав… Ну, гаразд. Нам вигiдно, щоб нас вважали мертвими… А тепер, друзi, давайте-но попрямуємо до сусiдньої пiвкулi та поглянемо на тi загадковi будови квартян, якi я помiтив ще з «Променя».

— А чи це безпечно? — злякався Грубер.

— Не маю нiякого бажання накласти головою! — одрубав Краус.

— Як закiнчився огляд? — нетерпляче запитала Молодiнова.

Алена нервово крутила iудзик халата:

— Хвороботворних вiрусiв не знайшли й слiду, але встановили гостре запалення мозкових оболонок. Температуру знизили, небезпека минула.

— Отже, причину хвороби не виявлено… — повiльно сказав Навратiл.

Цаген замислився.

— Менi здається… Менi здається… Як ми могли про це забути?! Запалення мозкових оболонок, безперечно, викликане сонячним ударом! Випромiнювання трьох сонць таке сильне, що становить небезпеку для нас навiть хмарного дня. I в Африцi європейцi мусять носити захиснi шоломи за всякої погоди.

— Це вiрно, — погодився Навратiл! — Ми боялись вiрусiв, а тим часом на нас по-зрадницькому напали ультрафiолетовi променi. Ми негайно повиннi зробити шоломи, якi б надiйно захищали нас.

«Ластiвка» з трьома втiкачами великим пiвколом обминула континент, на якому зупинилась експедицiя, перелетiла широку протоку i попрямувала в глиб сусiднього суходолу.

Мак-Гардi, сидячи поруч пiлота, уважно стежив за романтичним краєвидом, що пропливав пiд ними, i порiвнював його з картою, складеною ще на «Променi».

— Звертай праворуч i тримайся узбережжя, — звернувся вiн до Крауса. Селище квартян мiститься десь тут, недалеко пiвострова Коняча голова.

— Жодного лiтака на обрiї! — оголосив Грубер, який виконував свої обов'язки спостерiгача бiльш нiж сумлiнно. — Тоскно… — зiтхнув вiн по паузi. — Не знаєш навiть, звiдки на тебе чигає бiльша небезпека: чи з пiдземного житла бiля рiки Надiї, чи з «Променя», чи з таємничого селища ще таємничiших квартян. Швидше б уже спуститися на землю — у повiтрi нас усякий помiтить.

— Не дратуй нас хоч ти! — гримнув на нього Краус.

— Хлопцi, хлопцi, навiщо ця гризня? — намагався заспокоїти Мак-Гардi обох. — Погляньте краще вниз. Ми бiля мети. За отiєю он затокою — Коняча голова, а кiлометрiв за сто лiворуч — селище квартян. Поглянемо на нього спочатку згори чи наблизимось до нього по землi?

— Згори?! Ото ще вигадав! Навiщо їх дратувати?! — розгнiвався Грубер. — Можливо, у них є зенiтна артилерiя…

— Поки що вирiшую тут я. На селище подивимось з лiтака, — уперто сказав Краус.

Мак-Гардi нервово смикнув головою:

— Гаразд. Тiльки лети, прошу тебе, якнайвище. Так воно буде все-таки безпечнiше.

Краус мовчки потягнув на, себе важiль управлiння. «Ластiвка» почала пiднiматись до безхмарного, ледь-ледь забарвленого фiолетовим кольором неба. Краєвид внизу швидко перетворювався на рiзнокольорову карту. Свiтло-зелена смуга змiнилася блакитно-зеленою; за нею з'явились високi крутi гори, а бiля пiднiжжя гiр простяглася широка долина, поросла пралiсом та травами. Одна з рiчок в'юнилась поперек рiвнини.

— Он там, бiля рiчки… край лiсу… — чомусь прошепотiв Мак-Гардi, показуючи на маленький пiвострiв, утворений колiном рiки. Посеред пiвострова видно було правильний жовтогарячий прямокутник, обмежений з одного боку дорогою, яка вела у степ i там зникала десь серед зеленi.

Грубер скерував на загадкове мiсто бiнокль.

— На прямокутнику видно своєрiднi будови, схожi на гостроверхi пiрамiди. На їх верхiв'ях щось понаштрикувано. Здається, поблискують також якiсь металевi конструкцiї. Шкода, що летимо так швидко, дерева не дають роздивитись.

— Досить i того, що побачили, — спокiйно сказав Краус. — Тепер ми хоча б переконанi, що тут живуть розумнi iстоти. Коли на них подивимось ближче, тодi вирiшимо, що робити далi.

Лiтак кружним шляхом повернувся до затоки i спустився на гладiнь моря.

Доктор Заяц прийшов додому незвично рано — о дев'ятiй вечора. Промимрив щось замiсть привiтання, сiв до робочого стола i затулив обличчя долонями.

Дружина тихо пiдiйшла i погладила йому волосся:

— Не занепадай духом… Можливо, їм ще не вдалося побудувати передавач…

— Не може цього бути. Для такого чудово спорядженого корабля це не проблема… Мабуть, з ними щось сталось, iнакше вони давно вiдповiли б. Адже застережне повiдомлення та iнструкцiю для побудови передавача ми надсилаємо вже пiвроку.

У дверях з'явився Юрко в пiжамi. Солом'яно-жовте волосся його було скуйовджене, як гороб'яче гнiздо.

— Таточку, побудуйте ще один «Промiнь» i пошлiть їх шукати…

— Про це вже була мова… — сказав задумливо Заяц. — А чому це ти ще не спиш? Ану, хутко в лiжко!

Хлопець швидко причинив за собою дверi.

— Хiба Юрко винний, що ти на нього гримаєш? — прошепотiла Заяцова. — А чому б, справдi, так не зробити?

— Ти уявляєш собi все надто простим i легким, Ганочко! Як ти сподiваєшся знайти кого-небудь в нескiнченному Всесвiтi? Це ж тобi не братiславська Петржалка, а сонячна система! Та ще й