Читати книгу - "Місто собачих снів"

От тільки б не зійти на скавуління

З сумного, але гордого виття!

Міняються ролями дні і ночі

У вихорі захцянок і турбот.

Лиш місяць нагадає-залоскоче,

Що рідна зграя – то ж є мій народ…

Я був у жертвах й сам приносив жертви,

Не був святим, хоч прагнув до небес,

І Долі буду вдячним довше смерті,

Що я – самотній вовк, а не самотній пес…

Гриня важко зітхнув, зняв “Fender” і, закуривши, знову примостився поближче до джерела тепла. Ще й Маркіта мізки парить… Здається, це те, Климовський, що тобі потрібно – красива, сексуальна, ніби-то навіть добра і розумна. Але при небідних батьках дівчина потроху перестає перейматися побутовими речами. Дайте мені свято, бля! І якщо я на роботі заробляю гроші чи на репетиції займаюсь улюбленою справою – це розглядається лише з того боку, що я не приділяю їй уваги! Маразм! Або ще одне – „тобі що, тяжко до мене частіше дзвонити?”… В тебе ж мобілка, Гринька! А Гриня не мільйонер з тобою „цьом-цьом” при таких тарифах на мобільний зв’язок триндіти! Грині не батьки, між іншим, рахунок поповнюють. І зарплата в Грині не така велика…

Климовський спересердя плюнув на брудну цементну підлогу і знову закурив.

Салатову треба зателефонувати. Сказати, що ми згодні відпахати на Новий Рік без-кош-тов-но! Тільки дозвольте! Будь-ласка! Ми будемо чемними! Ми не матюкаємось зі сцени, боронь Боже… Ми хороші! Тьху!.. Пацани теж красунчики – невже вони думають, що мені приємно перед тими виродками принижуватися і погоджуватися на такі умови?! Гриня ходи, дзвони, шукай, домовляйся, вклоняйся… І той же Гриня буде у всьому винним.

Та пішли ви!.. Всі разом! Шеренгою по два! Не давіть на моє сумління!

Підіть і хоч раз спробуйте поспілкуватися з тими козлами, які сприймають ваші творіння з точки зору грошових знаків або власних обмежених інтересів… Зрозумієте, що це не так просто, як здається… Тьху!

Піди попрацюй з місяць, а потім спробуй сама оплатити власні потреби! Косметику, журнали, дискотеки, комунальні послуги, телефонні рахунки… Тьху!

Козли, згадайте з чого починали! Тьху!..

Гриня повністю розстроївся, запхав гітару в кофр, вимкнув всі електроприлади, натягнув куртку і вийшов з +8˚С у -3˚С гримнувши дверима.

Климовський неквапом йшов засніженим вечірнім Містом. Було ще не пізно, на вулицях було людно. Гриня курив, розглядав зустрічних перехожих і намагався ні про що не думати. Це йому давалося з потугами, тому хлопець почав подумки наспівувати одну з власних пісень.

– Привіт, малий, – почув хлопець десь посередині другого куплету. – Як справи?

Гриня здивовано повернув голову. Поруч нього крокував бозна звідки узявшийся Кутузов. Климовський скорчив незадоволену фізіономію.

– Хеллоу, дідуля. Все гаразд, я ж казав. Вибачай, але мені зараз не до спілкування.

Гриня зупинився і виразно подивився на бомжа. Той відвів погляд, але нікуди не йшов. Климовський почекав кілька секунд. Ситуація не змінювалась. Хлопець почав злитися. „Що ти хочеш, діду? Йди собі! – роздратовано подумав він. – І без тебе проблем вистачає… Стоп, який же я дурень!”. Гриня порився в кишенях, дістав кілька копійок і простягнув їх старому. Той зацікавлено глянув на хлопцеву долоню.

– Хіба я в тебе щось просив? – запитав Кутузов.

Гриня не знав що й казати. Він стояв, як повний придурок, з копійками на простягнутій долоні перед бомжем, а той не хотів їх брати. „Світ сказився”, – вкотре подумав хлопець.

– Тоді що ти від мене хочеш? – різко спитав він. Гриня починав втрачати терпець.

– Може, поговоримо? – тихо запропонував Кутузов.

Гриня нервово засміявся.

– Про що ми можемо говорити, діду?

Старий глянув хлопцю у вічі і серйозно сказав:

– Для початку познайомимось. Кутузов Юрій Іванович, – представився він і вишукано легенько вклонився. – З ким маю честь?

Гриня ошелешено дивився на манірного бомжа. „Прямо Букінгемський палац якийсь… Зараз ще королева сюди підтягнеться… Скаже: „Пляшчинку не викидай, соколе!”… В нього справді не всі вдома”, – весело подумав хлопець. Хоча, зрештою, кумедний старий таки відволік його від неприємних думок, до того ж Маркіта казала, що він доволі ерудований… І в районі цьому я нещодавно, ніхто мене не знає, тому репутація Григорія Климовського не мала б постраждати від невеличкої бесіди зі старим бомжем. Гриня поправив кофр на плечі і теж вклонився.

– Климовський Григорій Ярославович, – мовив він, стримуючись, щоб не пирснути від сміху. – В народі – Гриня.

– Дуже приємно, – так же серйозно сказав Кутузов.

– Несказанно радий! – розплився у посмішці хлопець.

Вони поволі рушили вздовж зимової вулиці. Гриня уявив, як смішно, напевно, вони виглядають зі сторони: він з гітарою на плечі і бомж з великою брудною торбою. Зоопарк. Де я є, де мої речі?!

– Ну і про що будемо говорити? – нарешті запитав Гриня. – А, Юрій Іванович?

– Просто поговоримо. Про те, про се… – відповів Кутузов. – Мені здалося, що тобі не вистачає спілкування.

Гриня закурив.

– Здається, це тобі його бракує, – скептично зауважив він. – Це ж ти перший підійшов!

– І мені теж, – погодився бомж. – Просто у кожного з нас немає справжніх друзів. У твоєму випадку – бо тебе ніхто не розуміє. Ну, а в моєму… е-е-е… середовищі, скажімо так, колег бути просто не може. Яка може бути дружба з людьми, які за порожню пивну пляшку, ціна якій 10 копійок, ладні тобі голову розтрощити!.. Але не будемо про них погано. Вони теж люди. Тільки комусь пощастило із становищем у суспільстві, а комусь – ні… Ще й нерви не залізні, як-не-як. Хтось витримав, а хтось…

– А чому ти такий впевнений, що в мене немає друзів? – роздратовано перебив його Гриня. – Чому ти гадаєш, що мене ніхто не розуміє?

Кутузов скривився так, неначе Климовський спитав його щось занадто елементарне, на пояснення чого шкода витрачати час.

– Дивись сам, малий. Пів на дев’яту вечора. Ти йдеш з кислою фізіономією, по ній можна зрозуміти, що твоє життя дало тріщину. Жоден пересічний громадянин Країни в таких ситуаціях не біжить до психоаналітика і не платить тому шалені гроші за можливість виговоритися. В Місті кожний при такій справі у двадцять тридцять візьме півлітру горілки і піде… Куди, а? Правильно, до друзів! Там можна пожалітися, обматюкати негідних людей із оточення і владу, видавати з розумним, але ображеним виглядом на „ура” фрази типу: „От якби мені тоді не спішити!”… Але це все можливе лише за однієї умови: якщо це