Читати книгу - "Сибіріада польська"

хвора, мала гарячку. Разом з Долинкою, що тулила малого Тадека, сиділи повкривані, чим вдалося. Долина з Біалером пильнували, щоб усе держалося на перевантажених санях. Тут же за ними їхали Даниловичі з Корчинськими, а попереду бабуня Шайніна зі своєю численною сім’єю. Запрягом правив старий селянин, високий, як жердина, скісноокий, з невеликою козлиною борідкою, неговіркий і похмурого вигляду. Одягнений був по-тутешньому тепло, у ведмежу шубу до самих стіп, валянки, собачі рукавиці і величезну соболину шапку-вушанку. Візники з сусідніх запрягів гукали до нього Афанасій.

Зрушили. Незважаючи на темний досвіток, Канськ не спав. Вікна дерев’яних домів моргали жовтими вогнями. Дерев’яними тротуарами люди поспішали на роботу. При виїзді з Канська минули на заставах притупуючих від холоду міліціонерів.

Сонце на сході застало їх далеко за містом. Небо було чисте, без єдиної хмарки. А сонце котилося швидко, відразу величезне, щораз більше на тлі снігів, біліших від білості, цегляно-яскраве, оточене делікатним, райдужним обручем. На півдні, ген-ген на горизонті, видно було освітлене променями сонця пасмо високих гір.

— Саяни! — вказав батожищем у тому напрямку Афанасій.

Колона саней прямувала на північний схід від Канська, у півколо впадаючої в Єнісей, не останньої своєю величиною і славою, ріки Бірюси. Дорога була протерта і час від часу колона минала зіпхнуті сторожами на засніжене узбіччя кінні запряжки, що поспішали до міста, найчастіше завантажені сіном, мішками зі збіжжям, бочками ягід і дичиною. Невдовзі колона зійшла з головного тракту і вузькою, ледве протертою дорогою заглибилися в сибірську тайгу. Незважаючи на чисте небо і сонце, що видералося щоразу вище, в тайзі було понуро, а хвилинами, коли дерева густішали, сіріло.

— Тайга! — кинув Афанасій і голосно ляснув батогом.— Ану давай, милий, давай! — більше заохочував, ніж лякав сиваша, бо дорога глибоким, каменистим каньйоном почала спинатися вгору.

Тайга! «Великий ліс» — значить це слово в евенків і бурятів, татар і монголів, у всіх тутешніх корінних сибірських племен, косооких і смуглолицих народів. Тайга — то для них святе слово. Тайга — це їх єдине місце на землі, поки перед віками не колонізував їх злий «Люча» — білий, російський завойовник. Як індійці свої американські, повні бізонів прерії, так і туземні племена захищали свою тайгу, повну коричневих ведмедів і численних стад оленів. Захищали списом, луком і стрілою, перед пороховим шумом і козацькими рушницями російського завойовника Єрмака. І так, як індійці, не захистили...

Тайга! Засланці приглядалися до неї у тривожному, побожному мовчанні. Територія тут нерівна. Лагідні на перший погляд горбики раптом переходять у стрімкі, зовсім немалі гори, відскакують у скелясті зсуви, спливають у глибокі каньйони. А у долинах ріки, швидкі гірські струмочки, застиглі тепер під льодом. Сосна — дерево, яке найчастіше зустрічається у східносибірській тайзі. Сибірська сосна росте високо, зграбно, з роками тужавіє в окружності, увесь час пряма, струнка як щогла. Там, де на великих площах росте стара сосна,— яснішає в тайзі від золотисто-коричневого кольору соснових стовбурів. І голова п’яніє від гіркого запаху соснової живиці. Модрини — міцні дерева, які служать сибірякам для будівництва домів, — ростуть у тайзі цілими купами. І крім першочергового будівельного матеріалу дають сибірякам живицю, «сєру». Модринову живицю «сєру» жують старі й молоді, так, як евенківські жінки жують тютюн і палять люльки. Ну і врешті — кедр! Унікальне сибірське дерево — кедр. Любить сонце, заселяє юрмами південні схили. Який чудовий вид — такі юрми кількасотрічних сибірських кедрів, які доходять до кількох десятків метрів заввишки! Кедр — деревний матеріал найкращого ґатунку, особливо на меблі. Але то таке дерево — годувальник. Восени дозрівають на ньому товсті шишки, більші від соснових, повні горішків, зернятка завбільшки з кавове або дрібну квасолю. Кедрові горіхи — солодкуваті на смак, є вмістилищем вітамінів, а видавлена з них олія не має собі рівної.

Тайга зимує, вкрита сніжною периною. Тихо, безвітряно. Пирхають коні, скриплять полози. Великими білими шалями звисає сніг з гілляк дерев, кучугурами лежить на схилах, по береги засипав глибокі ущелини і каньйони. Особливо ялини несуть маси снігу на своїх розлогих гілках. Сліди дикого звіра! Тут, без сумніву, вовчі сліди. Там хитра лисиця тягнула по глибокому снігу свій пухнастий хвіст. Тут недавно стрибав заєць-біляк. А там олень або величезний лось — «сохатий» свіжо обгризав з кори молоду вільшину.

Сибірський зимовий день є коротким. Сонце ховається в тайзі так само раптом, як раптом уранці встає; не випереджувана присмерком настає відразу темна ніч. Хіба що місяць є в повні, а небо безхмаре й чисте. У такі ночі через снігову зимову білість, сріблистий відблиск місяця, великі зорі на низькому небі видно як удень. У такі місячні морозні ночі всякі відгомони несуться далеко і відбиваються об темну стіну тайги голосною, таємничою луною.

Колона саней протягом цілого дня заглиблювалася в тайгу, їхали без перерви, якщо не брати до уваги коротких стоянок, що давали змогу коням відсапнути перед крутим під’їздом, поправити упряж або піднести перекинуті сані. Люди мерзли усе більше. Не дуже пригодилося биття рук і ніг, тертя обличчя і грізно біліючих на морозі ушей та носів. Цілий день на морозі, без теплої їжі. Порцію хліба, виділену в Канську, з’їли відразу, на місці. Наталка довго не могла отулити тихо квилячого синка. Афанасій, видно, вважав, що малому холодно, бо без слова зняв з плечей ведмеже хутро й кинув Наталці до саней. З великим полегшенням, коли дорога зіп’ялася на кручу, люди помітили простору долину ріки, а на її березі село з коминами, які диміли.

— Покровка! — повідомив Афанасій і зовсім не мусив підганяти втомлених коней, бо ті, відчуваючи близькість людської садиби, рвалися до неї бадьоро попирхуючи. Дорога раптово спадала вниз.

Село було велике. Ще не спало, бо дими коминів високими смутами йшли прямо в небо. Дерев’яні, дранками вкриті хати, закриті віконниці, високі плоти з дощок, зачинені