Читати книгу - "Білі зуби"

Арчі сягнув у кишеню і витяг звідти п’ять тонких рожевих пастилок. Хлопчик зверхньо поділив їх між рештою дітей. Далі всі вони почали натужно жувати, аж, здавалося, зараз очі випорснуть їм з орбіт. Коли ж гумки втратили смак, хлопці на якийсь час затихли, шанобливо поглядаючи на свого благодійника. За кілька хвилин того самого худющого хлопчика як Народного Представника було вислано до Арчі знов.

— Містер солдат, — простягнуло хлоп’я руку, — бубльгум, пліз, дякую.

— Нема, — розвів руками, вдаючись до перевіреної мови жестів, Арчі, — більше немає.

— Пліз, дякую. Пліз, — наче заведений, повторював хлопчик.

— Ой, заради Бога, — перебив його Самад, — ми мусимо полагодити радіо і відремонтувати всю цю машинерію. В нас багато роботи, ясно?

— Бубльгум, містер, містер солдат, бубльгум, — це був майже кант: діти різними голосами і водночас повторювали всі слова, які знали, переставляючи їх у будь-якому порядку.

— Пліз! — хлопчик випростав руку вперед з таким зусиллям, що аж мусив піднятися на пальцях ніг.

Зненацька він розтиснув свій кулачок і кокетливо посміхнувся, готуючись торгуватися. На його розкритій долоні, немов жмут трави, лежали чотири скручені в рурку доларові купюри.

— Долари, містер?

— Де ти це взяв? — запитав Самад, мимоволі сягнувши по гроші. Хлопчик миттю сховав руку. Стояв, хитро переступаючи з ноги на ногу, — шельмуватий танець, вивчений дітьми за час війни. І водночас захисна стійка.

— Спершу бубльгум, містер.

— Скажи мені, де ти це взяв. Тільки не обманюй.

Самад ступив крок до хлопчика і схопив його за рукав сорочки. Той відчайдушно намагався вивільнитися. Малі його друзі почали по одному тікати геть, покидаючи свого колишнього зверхника напризволяще.

— Ти когось убив і відібрав це?

Вена на лобі у Самада пульсувала, аж, здавалося, от-от мала випорснути зі шкіри. Він мав намір захистити країну, котра не була його країною, і помститися за смерть чоловіка, котрий би навіть не впізнав його на вулиці за мирних часів. Арчі був вражений. Адже війну веде таки його країна; якимось робом він почував себе її малою частинкою, дрібним опорним хребцем, що оберігав її застиглий спинний мозок, проте нічого подібного до Самадових емоцій Арчі не мав.

— Ні, містере, ні, ні. Це він мені дав. Він.

І хлопчик вільною рукою показав на великий занедбаний будинок, котрий, подібно до гігантської квочки, бовванів на горизонті.

— У тому будинку хтось убивав наших людей, — гарчав далі Самад.

— Що ви кажете, містере? — писнув хлопець.

— Хто там ховається?

— Він доктор. Він там. Але він хворий. Не може ходити. Доктор Каліка.

— Що з ним таке?

Хлопчик, бачачи, що йому вділяють стільки уваги, скривився, ніби збирався заплакати.

— Він англієць? Як ми? Німець? Француз? Болгарин? Грек? — Самад, утомившись від спонтанного спалаху гніву, відпустив хлопця.

— Нє, він ніхто. Він доктор Каліка, — сказав щасливий зі свого звільнення хлопець, — бубльгум?

Навіть через кілька днів жодної допомоги не надійшло. Однак у такому приємному селі щоденна напруга війни почала потроху спадати, і Арчі з Самадом поступово дедалі більше втягувались у неквапливе мирне життя. Щовечора вони заходили попоїсти у кав’ярню старого Гозана. Водянистий суп вартував кожному по п’ять цигарок. Будь-яку рибу можна було виміняти на дешеву бронзову медаль. Й оскільки Арчі тепер носив одну із запасних уніформ Дікінсона Сміта, бо його власна давно зітліла на клапті, то в нього була дещиця нагород покійного, на які можна було виміняти різні потрібні та приємні дрібнички: каву, мило та шоколад. За порцію свинини Арчі довелося віддати фотографію напівроздягнутої Дороті Ламур, котру він носив у задній кишені форми ще від першого дня служби.

— Пригощайся, Семе, ми використаємо всі ці дрібнички як жетони, як талони на харчування, а потім викупимо, якщо матимемо можливість.

— Я мусульманин, — Самад рішуче відсунув тарілку зі свининою, — і віддам мою Риту Гейворт хіба разом з душею.

— Чого ти не їси? — здивовано перепитав Арчі, жадібно, немов божевільний, пожираючи два шматки м’яса, — як на мене, це дивно.

— Я не їм тому ж, чому ви, англійці, ніколи не можете повністю вдовольнити жінку.

— Це ще чому? — Арчі аж припинив на мить свій бенкет.

— Це через різницю наших культур, друже, — Самад подумав хвилинку, — а може, відмінність сидить ще глибше, аж у наших кістках.

Після доброї вечері вони часом влаштовували в селі пошуки убивць: нишпорили туди-сюди вулицями, щоразу інспектуючи три занедбані бари і заглядаючи у вікна спалень гарненьких жінок, проте й це обом незабаром набридло, тож вони просто сиділи біля свого танка, курили дешеві сигари й спостерігали малинову барву заходу сонця, а ще — розповідали одне одному про давніші свої реінкарнації як хлопчика-газетяра (Арчі) та студента біології (Самад). Вони обговорювали ідеї, котрі Арчі не до кінця розумів, а Самад виказував прохолодній ночі таємниці, які раніше ніколи не зважувався висловити вголос. Довгі затишні хвилі тиші западали між ними, як западають вони між знайомими впродовж багатьох років жінками. Вони дивилися на зорі, котрі світили на незнану їм країну, проте жоден особливо не тужив за домом. Коротше, це була та дружба, яку англієць заводить, поїхавши у відпустку, і яка можлива тільки у відпустці. Дружба, котра долає межі майнових класів та кольорів шкіри, яка має своїм підґрунтям фізичну близькість і яку англієць щиро дозволяє,