Читати книгу - "Паруси над степом"

Якби з’явився в селі індійський слон — і то Поліщуки менше б здивувалися. Дивись — куркуль відкопався! З яких часів, з яких країв? Куркуль… Льонька думав, що це слово тільки в книжці можна вичитати або в казці почути: «Давним-давно, ще за царя Гороха, як людей було трохи…» І ось перед ними — живісінький куркуль! Чи не з того світу піднявся?!

Криворотько, ніби не помічаючи, як вирячились на нього хазяї, затулив пальцями широку ніздрю і шмарконув — перелякана свиня спросоння підскочила, аж затріщав сарайчик.

— Значить так: вимітайтесь. Нє, ви тут при чому! То красні, кажу… За два дні — щоб не було. Аякже, сім’ю привезу.

…Минуло півтижня, і в двір до Поліщуків в’їхало три підводи, на кожній — ціла гора домашніх речей: столи й стільчики, ліжка й відра, рядна й подушки. На передній підводі, звісивши до землі свої ходулі, сидів сам Криворотько в темно-синьому костюмі з нарукавною пов’язкою «Поліцай». Ого, швидко побратався з німцями! А он і поліцайська сімейка: з-за діжки виглядає маленька білоголова жіночка і двоє русявих дівчаток.

— То ви ще тут? — недобрим поглядом пропік Криворотько Поліщучку. — Значить, так, сам викину лахміття…

Мати все ще не вірила, що в білому світі може діятися таке свавілля. Де це видано, щоб її з дітьми викинули на вулицю, викинули з хати, яку вона зліпила своїм потом і мозолями? Коли в тридцять третьому вона з чоловіком приїхала сюди із Полісся, стояли тут голі стіни, на подворищі від бур’яну було чорно. Натомившись за день у ланці, вона вночі місила глину, замазувала в новій хаті кожну щілинку, щоб дітям був затишок… Хіба може якийсь пройдисвіт прийти і сказати: вимітайся?.. Видно, такий час настав, коли правди ніде шукати. Де ти заблукала, наша правдо, і чи скоро повернешся? Де ж ти, мій чоловіче, де ви, наші мужі-охоронці? Відступали, говорили: через місяць чекайте… А вже який то місяць ждемо-виглядаємо, вже який то місяць очі сльозами сушимо…

Мати, чорна від горя, шепнула синові:

— Біжи, Льоню, до дядька Карпа… Хай допоможе зібратися.

Шумило був найкращим другом Поліщуків. Чи то орали город, чи розкидали гній, чи різали кабанця, — дві сім’ї збиралися разом. Ліда казала, що й поселились вони по сусідству з Шумилами не випадково: це була справжня рідня — не по крові, а по братерству душ.

Для Льоньки Карпо Іванович був добрим чародієм із казки, йдучи з ним до кузні, хлопчак гордовито поглядав навсебіч: дивіться, хто веде мене за руку! Знаменитий коваль, гармоніст, силач, якому немає рівні у цілому світі! Хто не пам’ятає, як дядько Карпо посадив у калошу приїжджого циркача! Той показував різні штучки: підкидав гирі, лягав на гвіздки, гнув обручі. Тоді коваль подав фокуснику гартовану підкову: на, мовляв, зігни. Циркач і сопів, і тужився, і мало не кусав залізо — куди там куцому до зайця! А Шумило згріб підкову у свою лапу, і вона хруснула, як бублик…

Печальний був Іванович, коли Поліщуки проводжали батька на фронт.

— Ех, це б разом повоювати, Арсене! Дрючок не пускає, щоб він згорів, — і дядько із злістю стукнув себе по дерев’яній нозі. — Ну, нічого, бий за двох! Я тут підсоблятиму… і за дітьми пригляну.

…Вранці Льонька вже побував у Шумилів. Тоді дядько Карпо сидів на ослоні і на вербовий кругляк набивав кусок жерсті з дрібного насічкою.

— Що це буде? — запитав хлопець.

— Млинок. Своєї конструкції, — Карпо Іванович труснув головою, чорна копиця волосся відкинулася назад, і з-під смоляного пасма глянули на Льоню великі «циганські» очі. — Пуд кукурудзи нашкребли, і того нема де змолоти. Німці ж вітряк зламали. Підлота! Вітряк поперек горла їм став!

Шумило показав молотком на підвіконня, де лежали мідні гільзи, трубочки, коліщатка.

— Бачиш, чим займаюсь? Запальнички майструю, — дядько повернувся, щоб дістати обценьки, і товстий ослін увігнувся під ним. — Хе! Дожився Шумило! Колись в почоті був, у президії сидів, а тепер хто я? Кустар Шумило! Непотріб!

— Всі ми тепер непотріби, — зітхнула тітка Катерина. — Тільки жить почали! Клуб який збудували! А школу, а кузню? І все пішло прахом… Що це за життя? Дома ні голки, ні солі, ні гасу — олією світимо. Як дикуни!..

— Та воно, Катю, до того йдеться. Скоро натягнемо шкуру — і в печеру.

Обоє невесело засміялися.

— Да! Як у вас з вогнем? — запитав Шумило.

— Валько зробив кресало. А коли й з відром до Хмеля бігаємо — жару візьмемо, а тоді дмухаємо по черзі, доки в очах посоловіє.

— От-от-от! — блиснув чорними вуглинами очей коваль. — Як за кам’яного віку. Німці, либонь, потішаються: «окультурили» азіатів!.. Не піддавайся, Льонько! — дядько Карпо вручив йому гільзу з коліщатком. — Візьми запальничку. Чирк — готово! Бачиш — горить! Вогонь, брате, велика сила. Всяка нечисть вогню боїться…

Одержавши від дядька саморобну запальничку, а від тітки пиріжка з гарбузом, наговорившись досхочу, Льонька весело побіг додому. А тепер, коли мати послала його за поміччю до Шумилів, хлопцеві було не до розмов: поліцай же викидає із хати. Тьотя Катя сплеснула руками:

— Карпе, що ж це робиться?

— А те, що всяка нечисть — чи то воша, чи гнида — на темряву лізе. Це вже другий куркуль у селі. Один — якийсь Березовський — в школі засів; каже, там його двір був. Як поліцая прізвище? — до Льоні. — Криворотько? Невже? Чуєш, Катю? Видно, синок отого кровопивці, якого з села ми прогнали.

Карпо Іванович настовбурчив п’ятірнею смоляну гриву:

— Добре! Із поліцаєм у нас буде окрема розмова. Поки що, Катю, допоможи кумі зібратися… А де Володька? Поклич і візьми з собою. От халамидник! Дограються вони з Грицьком, поки голови дурням скрутять.

Шумило зліпив товсту цигарку і, випустивши хмарою дим, штовхнув двері