Читати книгу - "Монгольськими шляхами"

Монгол ніколи не погодиться спалити таку гору дров за зиму, яка потрібна для обігріву будинку. А в юрті не потрібно утеплювати вікна і двері, конопатити щілини між колодами та виконувати масу іншої, абсолютно не потрібної, для утримання юрти, роботи. Що не кажіть, а в умовах степового кочового життя в сезон весняно-осінніх пилових бур, під час лютих зимових холодів, під час літньої спеки це геніальний винахід людини багато тисяч років вірою і правдою служить їй. Що ж таке повинно було трапитися, що могло б змусити монгола відмовитися від юрти, як від пережитку минулого? Тому і стоять юрти у сучасних міських кварталахЕрденета і Улан-Батора,Хутула і Дархана, Зуун—Хари і Баганура.. Тому сиротливо дивляться на вулицю запорошеними очима-вікнами з перекошеними рамами, звилізлимміж голими ребрами-колодами клоччям, покинуті колишніми господарями дерев'яні будинки.

Витоптані квітники, засохли вишні та яблуні. Нікому з нових господарів просто, якось, в голову не прийшло, що за всім цим потрібно доглядати, поливати, розпушувати землю…

Монголи – кочова скотарська нація. Обробіток землі чужий для них. У монголів навіть носки національне взуття – гутулзагорнуті вгору, на зразок кінчиків лиж, для того, щоб зістрибуючи з коня, вершник ненароком не пошкодив рослинний покрив землі, що стало б найтяжчим злочином.

Благополуччя монгольської сім'ї, як і всього народу безпосередньо залежало і залежить від стану пасовищ. Ґрунт в Монголії убогий, всього 2–3 сантиметри чогось, що віддалено нагадує чорнозем, а глибше – пісок, щебінь, каміння… Достатньо автомобілю один раз проїхати по степовому різнотрав'ю і він залишить за собою багатокілометрову, багато років незаживаючурану.

Для того, щоб залучити монгольських робітників для робіт вБаганурськомувугільному кар'єрі,Ерденетськомумідьмолибденовомуруднику та інших будівництвах, знадобився спеціальний дозвіл верховного Лами Монголії і його запевнення, що порушення покрову землі в даних місцях не є її оскверненням, і не є тяжким смертним гріхом…

Так, дуже важко було переконати корінних жителів піти на грубе порушення закону предків… Мої неодноразові польоти над Монголією зміцнили мене в думці, що монгол настільки органічно пов'язаний з природою, що його існування ні чим і ніяк природі не загрожує. Звичайні для будь-якої країни сліди діяльності людини: – дороги, прямокутники полів та інше в Монголії геть відсутні. Зрідка під крилом літака промайнедва-триґудзики-юртипришиті до безкрайнього зеленувато – бурого клаптя невідомої матерії, побачиш розсипані навколо них пригорщі світлих і темних зерняток – стада та отари. От і всі ознаки, що видають присутність людини.

Вулиця, між тим, вивівши нас за околицю, перетворилася в віяло стежин, що розбігаютьсяувсебічв буйне різнотрав'я. Перед нами лежала широка, рівна, як футбольне поле долина, обрамлена на горизонті далекими сопками. Ліворуч, за околицею селища височіла величезна самотня сопка, чимось нагадуючи велетенських розмірів постамент пам'ятника Богдану Хмельницькому. Над сопкою, в глибокому, синьому, ранковому небі ширяв величезний орел.

Ми йшли стежкою до далекого ланцюжка прибережних зелених кущів, що розсікали рівнину навпіл.

Ніщо не нагадувало 20-го сторіччя. Розбуджуючи уяву, біліли то тут то там надіті на вбиті в землю кілки, кінські черепи. Такий же краєвид відкривався подорожньому і сто і двісті і тисячу років тому…

Я, раптом, гостро відчув себе воїном далекої Київської Русі, що потрапив в полон і був вивезений за тисячі верст від рідної домівки та сім'ї, але, якимось дивом звільнився, і ось тепер насолоджувався своїмпримарно-тендітнимвідчуттям свободи, яку на всьому моєму великотрудному шляху в будь-який момент у мене можуть забрати і вже назавжди…Захотілося ковзнути вужем у це різнотрав'я – аж надто помітний я на цій рівнині…

…Неначе відповідаючи моїм думкам, вдалині почувся потрійний перестук копит коня, що наближався. Погляд, напівсвідомо, сполоханим птахом ковзнув навкруги в пошуках укриття і не знайшовши нічого підходящого, став нишпорити по землі, намагаючись знати те, чим можна було б хоч якось спробувати відстояти свою свободу…

Ми озирнулися. До нас швидко наближався, привітно помахуючи рукою, вершник.

– А, цеУланху, – пізнав Володя, – що це йому не спиться?– і, піймавши мій запитливий погляд, пояснив:

–Уланху - начальник електроцеху нашого заводу.

Уланхухудорлявий, привітний хлопець, років 25, круто осадив коня і, нагнувшись, привітався за руку з кожним із нас. Його європейська одяг, а особливо велюровий капелюх, який став в Монголії мало не національним чоловічим головним убором, різко контрастував з прикрашеною монгольською символікою збруєю і сформованим у моєму уявленні стереотипом монгольського вершника. Дуже хорошою російською мовою, перепрошуючи,Уланхусказав, що нашдарга(начальник), не знайшовши нас вранці у готелі, послав його знайти «новенького» і привести для бесіди…

Передчуття мене не підвело… Ось вона ефемерність свободи! З якими труднощами вона дістається і як легко втрачається! Ще хвилину тому ти вдихав аромат степу, до болю в очах вдивлявся в ширяючого у височині орла, насолоджувався п'янким запахом вільного степу, а чіпка рука неволі вже стискалася на твоєму горлі…

Першим знайшовся Володя:

–Уланху, а ти міг би нас і не знайти?…

– Да! Да! – Гаряче підтримав я. – Типасматрі,дарагой, – промовив я чомусь з грузинським акцентом, – пасматрі, какойбалшойпростор! Вєдьми жмоглібитьі там, і там, і там, – казав я, тикаючи пальцем в різних напрямках.

Уланху співчутливо посміхнувся.

– Куди б ви не пішли, скрізь ви були б видно однаково добре…

– Як воша на гребінці – уточнив Володя.