Читати книгу - "Саламандра (збірник)"

собі, в своїх мареннях і в тузі за їхнім здійсненням. Ідеї, не вихлюпнуті, як давніше, на папір, наливалися міццю і соками, бубнявіли непролитою сутністю. Часом йому здавалося, що вони вже не абстрактні, що вони згущуються і матеріалізуються, і що варто сягнути рукою, щоб їх ухопити. Однак ілюзія швидко розвіювалася, щоби звільнити місце гіркому розчаруванню.

Але він не втрачав надії. Аби не розпорошуватися на споглядання картин зовнішнього світу, обмежив коло щоденних візій до кількох образів, які поступово зливалися з його ідеєю, сполучалися в одну своєрідну царину.

Так поволі постало якесь тонке середовище, якась таємнича оаза, до котрої не мав доступу ніхто, крім Вжесьмяна – володаря невидимого острова. Оце його «mіlіeu»[16], по вінця наповнене мареннями, невтаємниченим видавалося звичайним місцем у просторі. Люди могли спостерігати лише його зовнішній бік, його фізичне існування, але не годні були відчути пульсуючого всередині розчину мислі, павутинно-тонкого зв’язку, який лучив його з Вжесьмяном…

Але що цікаво – його помешкання не стало омріяною цариною марень, а містилося в одноповерховій віллі через вулицю.

Похмура вишуканість дому причарувала його відразу по переїзді. У кінці чорної шпалери кипарисів, що обступили подвійним почетом камінний хідник, виднілася тераса на кілька сходин, з якої вела всередину важка стильна брама. За залізними штахетами, що облямовували палацик зусібіч, по обидва боки кипарисової алеї, ясніли крила дому. Хворобливо смутніли блідо-зелені обличчя стін. Вологість, що зрадницьки чаїлася в саду, де-не-де виповзала на них темними тінями. Колись дбайливо доглянуті травники, химерно вигнуті клумби із часом утратили виразність ліній. Допіру вічно сльозилися два фонтани, тихо скрапуючи з мармурових чаш на купини пишних червоних рож. На одному м’язистий тритон тягнув привітально правицю до гнучкої красуні, що вихилялася з мармурової купелі по інший бік саду. А вона вабила його кшталтами божественного тіла, та все намарно – їх назавше розлучили жалобні кипариси…

Усе це справляло враження понурої самоти, давно покинутої людьми, ізольованої від решти світу. Вілла замикала вулицю, поза нею не було вже жодної оселі, лише тягнулися широкими пасмами луки, пашниці, узгір’я, а в далечі взимку чорніли, а восени пломеніли букові ліси…

У блідо-зеленій віллі впродовж літ ніхто не мешкав. Власник, якийсь маєтний аристократ, віддавна виїхав за кордон, залишивши дім без опіки.

Відтак стояв він занедбаний серед вибуялого саду, рокований на нищівну працю дощу, пожадливість вітрів і зимових заметілей.

Похмурий фатум, яким віяло від цього затишку, дивно приворожував душу Вжесьмяна. Вілла була пластичним символом настрою, яким пашіла його творчість – заглиблений у неї, він начебто зазирав углиб власної сутності.

Опертий на підвіконня, годинами поспіль вдивлявся у бік смутного дому. А над усе полюбляв казкові ефекти, розігрувані місячним промінням на сих фантастичних сценах. Удень вілла начебто заклякала в мертвій дрімоті. Чари, що крилися в її таємничих нетрях, уповні проявлялися лише поночі. Тоді дім оживав – якесь тривожне двигтіння пробігало сонним затишком, коливало застиглі в жалобі кипариси, хвилясто морщило лінії ветхих причілків і фризів.

Вжесьмян усе споглядав і жив життям дому. Часом нічні містерії будили у ньому виразні образи, плодили патетичні трагедії – сильні, як смерть, грізні, як доля; а часом, ніби пойняті патиною місячного посрібла, вони знову поступалися неясним маренням.

Кожен закапелок вілли став смисловим відповідником його фантазії, реалізацією незграбних думок, які чіплялися за карнизи, блукали самотніми пустими залами, пхенькали на сходинах тераси. Зворохоблені шалом снів, імлою марень, жалюгідні, неприкаяні, сновигали попід стінами. Одначе згодом і вони знайшли собі притулок. Коли уява, обурена тим хаотичним сновиганням, пихато проганяла їх геть, полохливо збігали каламутним потічком до великої, замшілої діжі на розі дому. Сонно, занудливо, як дощова вода осінньої негоди, дзюркотіли до її чорного тулуба – недолугі, іржаві думки-недокваси…

Вжесьмян упивався чудними ігрищами фантазії. Він то надавав її витворам довільного бігу, то, під впливом раптової примхи, змінював їхній керунок, а то гнав у три вирви, аби за хвилю вичарувати нові хмари…

Йому ніхто не перешкоджав. Вуличка була безлюдною, і Вжесьмянового настрою не порушував жоден підгулялий шибайголова, жоден торохтливий віз.

Так, не переймаючись нічим із зовні, прожив він кілька останніх літ, повних внутрішніх страхіть і дивовиж.

Аж певного дня почалися в будинку навпроти певні зміни і виштовхнули його з забуття, що було вже перетворилося на звичай і форму побуту.

Було це погідного липневого вечора. Він, як завше, сидів при прочиненому вікні, спершись головою на руки, і задумано вдивлявся у віллу і сад. Аж раптом здригнувся, глянувши в одне з вікон на правому крилі. Крізь шибу в нього втупилося бліде обличчя мужчини. Непорушний погляд незнайомця був грізний. Вжесьмяна охопив невимовний жах. Він протер очі, пройшовся кілька разів покоєм і знову зиркнув у вікно: суворе обличчя не зникло і так само погрозливо дивилося в його бік.

– Мабуть, це повернувся господар вілли, – упівголоса припустив Вжесьмян.

У відповідь похмура маска скривилася у дико-іронічному усміху. Вжесьмян опустив штору і освітив свій покій: був не в змозі винести сей погляд.

Аби позбутися гнітючого враження, занурився в лектуру аж до опівночі. Біля дванадцятої, знуджений книжкою і підбурюваний непереборною спокусою, відхилив край штори, аби визирнути у вікно. І знову дрижаки тривоги пройняли його: блідий мужчина й досі стояв непорушно за шибою на правому крилі і, яскраво висвітлений магнезієвим виблиском місяця, обезвладнював суворим поглядом. Занепокоєний, Вжесьмян щільно засмикнув штору і силувався заснути.

Але даремно: нестерпно збурена уява не давала спокою. Допіру над ранком упав у короткий нервовий сон, повний примар і візій. Назавтра, коли близько полудня прокинувся з запамороченням голови, першою думкою було глянути у вікна вілли. Після чого зітхнув із полегшенням: уперте обличчя зникло.

День минув спокійно. Однак надвечір він уздрів за шибою на першому поверсі втуплену в себе маску якоїсь жінки. Розвіяне волосся облямовувало її лице, лице зів’яле, з рештками великої колись вроди; лице причинної, із парою жаских, несамовитих очей. І вона теж, попри очевидне божевілля, дивилася на нього суворим поглядом свого товариша з правого крила. Обидва, здається, й гадки не мали про спільне перебування у дивному будинку. Єднав їх лише вираз погрози у бік Вжесьмяна…

І знову по безсонній ночі, змарнованій на перезирання з переслідувачами, настав день, вільний від машкар. Але допіру морок уклав таємну згоду з ніччю, у третьому з ряду вікні виникла нова з’ява, аби не вступатися до ранку. Поволі, упродовж кількох наступних днів, усі вікна вілли заповнилися зловісними постатями. Із-поза кожної шиби визирали чиїсь розпачливі очі, чиїсь обличчя, переорані болем або божевіллям. Дім спозирав на нього очима маніяків, мармизою шаленців, шкірився