Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– А ким ти доводишся Данилові? – запитав він.

– Ніким, – відповіла Ярина, вирішивши не втаємничувати татарина в подробиці свого особистого життя. – Я сирота, а його родичі дали мені притулок. А ти звідки знаєш Данила?

– Неважливо, – відповів Аяз. – Нехай Аллах віддасть тобі благом за твою доброту, ханим!

Промивши рану, Ярина зібралася йти, але Аяз ухопив її за руку, м’яко, але твердо, стиснувши у своїх.

– Чи можу я сподіватися, що ти знову прийдеш до мене?

– Навіщо? – насупилася Ярина.

– Тому що для мене зникло сонце, а ти стала моїм сонячним світлом, і я потрапив у полон твоєї краси і ласки! Ти подібна до лагідної голубки, і я хотів би знову побачити тебе! – палко промовив Аяз.

– Навряд чи, – відрізала дівчина і, вирвавши свою долоню з його рук, швидко пішла до виходу.

– Я тебе чекатиму, Ярино, – промовив Аяз їй услід, а потім знову ліг на соломі та спробував заснути. Але не вдалося – його думки знову і знову поверталися до дівчини. Аяза вразило те, що ця українка виявила до нього доброту, знаючи, хто він і чим завинив перед Данилом. «А може, вона зовсім нічого і не знає! Але все одно не очікував, що так негадано знайду таке прекрасне джерело милосердя в цій дірі, – думав мурза. – Дуже вродлива дівчина! От було б добре, якби вона прийшла ще раз!»

А Данило, сховавши свого недруга, поквапився на Січ. Петра він побачив біля куреня – той, нудьгуючи, грівся на сонечку.

– Здрастуй, синку, – привітно озвався старий. – Давненько я тебе не бачив! Сідай і розповідай, звідки це ти явився?

– З Тихого Яру, – відповів Данило, присівши поруч, і без всякої помпезності приступив до справи: – Батьку, віддай за мене Яринку.

Петро аж рота роззявив і здивовано закліпав очима, дивлячись на хлопця. Данилові стало смішно, але він придушив смішок і продовжив:

– А чого ти так здивувався? Хіба я не пара Ярині? Чи є чим мені дорікнути? Ярина згодна і…

– Не торохти! – урвав його Петро. – З чого це тобі раптом закортіло одружитися з моєю хрещеницею?

– Та з того, що кращої, ніж Яринка, на світі дівки немає, і я хочу бачити своєю дружиною тільки її. Ярина хоче оселитися в Тихому Яру, і я не маю наміру їй відмовляти, так що далеко від тебе я її не відвезу. Ми з нею вирішили, що як тільки бурдюг добудуємо, то одразу повінчаємося. До Покрови повинні встигнути. Ти поганого не думай – я в змозі прогодувати дружину. У мене…

– Та не торохти! – суворо перебив Петро. – Я ще тобі своєї згоди не дав, а ти вже вінчатися біжиш! Краще розповідай, що у тебе з Яриною такого вийшло, що тобі так припекло одружитися, що аж жижки трусяться?

– Кохаю я її, – просто відповів Данило.

– І з якого це часу? – насмішкувато спитав Дубченко.

– Це не важливо! Важливим є те, що я прошу її руки і твоєї згоди, – нетерпляче мовив Данило.

– Просить він! Ох! – зітхнув Петро, думаючи про себе: «Дивно це все! Яринка нічого мені ніколи не говорила», – а вголос запитав: – Ти краще поясни мені, чому ти так поспішаєш? Чи не сталося там чого між вами?

– Та як не соромно про таке навіть думати, батьку! – обурився Данило. – Просто Яринка мені сподобалася ще тоді, коли я дорогою на Низ її зустрів. Але тоді вона ще зовсім дитина була, а тепер виросла і до мене небайдужа, а раз так, то навіщо час гаяти і відкладати одруження?! Життя таке коротке!

Петро мимоволі усміхнувся такому цілком логічному поясненню і вирішив трохи подражнити Данила:

– Це все, звичайно, зрозуміло, що вона тобі подобається, та й ти їй, можливо, теж. Чого гріха таїти: ти хлопець гарний, та й козак добрий! Тільки ось перш ніж тобі згоду дати, треба Ярину спитати! А то раптом ти її примушуєш, а мені набрехав, що вона згодна, а я з тобою «по руках» вдарю в обхід її волі. І треба її діда запитати, адже він їй теж рідня. Може, він їй кого кращого за тебе знайшов…

– Що? – перебив його Данило, підскочивши і блиснувши очима, і вже розкрив рота, щоб заперечити, але Дубченко зареготав, чим остаточно доконав бідного парубка, і той ображено сказав: – Навіщо ти так? Я ж не жартую!

– Гаразд! Не гнівайся, синку! І не ображайся на старого! Просто ти так завзято під вінець квапишся, що спантеличив мене, – відповів Петро, насміявшись, дістав свою люльку й почав набивати її тютюном. – Погано, що ти, Даниле, тютюну не куриш!

– Не люблю! – відрізав той.

– Що ж ти тоді за козак, що і тютюну не куриш, і горілки багато не п’єш? – зітхнув Петро, розпалюючи люльку. – Гаразд, Бог з ними, з цими твоїми хибами! Раз любиш мою хрещеницю, і вона згодна, то я теж не заперечую. І дай вам Бог щастя! Тільки дивись мені, Даниле, будеш кривдити мою Яринку, гірко пошкодуєш, що на світ народився, – суворо попередив старий.

– Даремно попереджаєш! Я краще помру, ніж скривджу Ярину, бо на всьому білому світі у мене немає нікого дорожчого за неї, – насупившись, заявив Данило. – А що Яринин дід? Його теж обов’язково запитувати чи можна обійтися?

– А ти поїдь і запитай, можна без нього обійтися чи ні?! – пирснув Петро, розуміючи, що майбутній зять украй нетерплячий. – Гаразд, не стану тебе мучити – можна і без його згоди обійтися. Я ж їй хрещений батько, так що і мого слова досить.

– Тоді їдьмо у зимівник, – запропонував Данило.

– Я вже Ярему дочекаюся з Чортомлика, і коли він приїде, то тоді разом з ним і приїду, – ухильно відповів Дубченко. – Та й навіщо я там зараз потрібний? Яринці тепер не до мене.

– Даремно! Вона зрадіє тобі. Адже вона сильно за тобою і братом сумує, – відповів Данило, мимоволі здивувавшись такій відповіді Петра й уважно до нього придивляючись. – А що з тобою таке, батьку? Ти щось сильно схуд і виглядаєш поганенько. Ти часом не захворів?

– Ах, ось що – я посаг за Яринкою добрий дам, – відволікаючи його увагу від свого здоров’я, пообіцяв Петро. – Щоб ти нічого не думав!

– Ти мене таким корисливим вважаєш? – одразу обурився Данило.

– Ні, але й ти мене скнарою не вважай!

На цьому розмова