Читати книгу - "Хатинка в морі"

Похмурий і зажурений, хлопчик несміливо зайшов у намет. Мама і тато розмовляли про щось своє. Вітась мовчки ліг спати.

На ранок він тихенько розповів мамі, і вони вирішили поки що не говорити про це нікому. Але Майка, тільки розплющила очі, кинулась шукати Теклю і, не знайшовши її, сказала з розпачем:

— Нема Теклі…

Вітась не витримав і мовив розгублено:

— Я не помітив, як вона втекла.

А мама, відчувши, що треба поспішити синові на допомогу, сказала:

— Ми ж не знали, чим її годувати. А тепер вона житиме, як їй до вподоби.

— А я все одно не буду їсти вашого супу, — вперто сказала Майка.

Тато зайшов до намету в трусах і вицвілій майці. В руках він тримав дві вудки.

— Ану, миттю на свіже повітря. Що, дарма сонечко сяє?

Дітвора відразу стрепенулась. Майка затанцювала на місці, забувши про все. А мама сказала:

— Візьміть і Майєчку. Віктор, ти дивись за нею, а я впораюся з роботою і теж прийду до вас.

Озеро було зовсім недалечко, «два кроки» — казав тато.

Вітась подумав собі:

«Звісно, для високого тата й два кроки, а от йому з Майкою, яка смішно дріботить ніжками, мабуть, набагато далі».

Всю дорогу Вітась тримав Майку за руку, лише перед берегом випустив її, а сам нетерпляче побіг до води.

Тато відійшов до знайомого, і вони там жваво про щось розмовляли. Раптом Вітась пильно придивився до дна, яке в цьому місці було добре видно, бо вода була чиста.

— Ой, Текля!

— Де, де? — схопилась Майка.

— Та ти не туди дивишся! Он вона, у воді, по дну іде.

Майка підбігла.

— Вітасику, це хтось її кинув туди. Врятуй її!

Але Вітась мовив:

— Та вона, бач, не дуже хвилюється.

Майка з хвилину дивилася захоплено і не відводила погляду від черепахи, а потім замріяно сказала:

— Знаєш, Вітасю, не треба її брати, вона ж тут на волі. Хоче — гуляє у траві, а хоче — у воді.

Вітась глянув на маленьку, таку чуйну Майку і згодився, відмовившись від свого бажання мати власну живу черепаху.

Був пізній вечір. Сашко і Юрась вже збирались іти додому, коли раптом Юрась гукнув:

— Диви, пацюк! От паскудний, за пташенятком кинувся. — І він, нахилившись, підняв камінця і жбурнув у напасника.

Сашко зареготав:

— Ну й стрілок, тільки в хвоста поцілив.

Але коли Сашко наблизився, сподіваючись впіймати пацюка, обличчя в нього стало розгубленим.

— Юрасю, ти ж зовсім відбив йому хвоста… І це не пацюк, а, мабуть, білка. Бач, який пухнастий хвіст.

Юрась підбіг до товариша і взяв у руки відбитий хвіст.

— І треба ж було тій білці по землі бігати! — він уважно розглядав хвіст. — Ой Сашко, та це ж зовсім і не білчин. Дивись, який зверху гладенький, з короткою шерсткою, а на кінці пухнастий. Та тут і хвоста немає, сама шкурка.

Ні в сих ні в тих побрели хлопці додому.

А за два тижні мали святкувати день народження їхньої приятельки Соні — вони вчилися в одному класі.

Напередодні цього свята маленький Дмитрик, братик Соні, сидів за столом і, старанно сопучи, малював кольоровими олівцями кошика. У кошику лежали великі-великі яблука. Їм ще треба домалювати червоні бочки. Це Дмитрик готував подарунок для старшої сестрички Соні. Іноді він одривався від малювання і замислювався. От щастить людині! Мало того, що сестра третьокласниця, ще й народилась у такий чудовий теплий день. Дмитрик забув, що Соня завжди заздрила йому, бо його день народження взимку, тоді, коли всіх приятелів у школі можна запросити в гості.

Дмитрик знову заходився коло свого малюнка. Він був такий заклопотаний, що навіть забув закрити рота, і кінчик язика так і бігав по губах, допомагаючи малювати.

Раптом стривожений мамин голос одірвав Дмитрика від малювання. Він одразу вискочив на ганок. Мама стояла під абрикосою. Вона з сумом мовила:

— Це ж наші перші абрикоси. Дмитрику, нема тих абрикос, що я Соні на день народження берегла. Лишились тільки недостиглі… А чи не ти часом поласував ними?