Читати книгу - "Вибрані твори"

Маланюка ">[1] в своїх, блискучих формою і глибоких думкою, віршах. І ці рядки невипадкові. Жінка-українка в його творах — завжди самиця, для якої поза її тілом не існує нічого іншого.

Це рабиня.

Кожному, хто схоче, Дике тіло, що кохає гніт.

Бо в неї: «в кожнім зламі звірина, жагою тварною регоче». Правда, ця самиця в поета має різні відміни. Часом втілюється в спокійну жінку-дружину, але й тоді її образ викликає жах своєю мертвотою і бездушністю.

А поруч, як весталка сонна, Вартує жертовник вона. Проста, земна моя мадонна, Проста, земна моя жона.

Або:

Хай не Джоконда ти й не Клеопатра — Проста жінка землі, — Під історичним вітром ватра Не загаса у млі.

Цій простій жінці землі не зрозуміти нічого, що виходить за межі її кімнати:

Що ж тобі? лиш співати і плакать, Колисати дитину бурлаки.

Коли доводиться читати ці рядки, то робиться моторошно від того образу родинного вогнища. Здається, що опиняєшся в якійсь старій Обломовці, де жінки вешталися з одного кута до іншого, мляві, невдягнені і запухлі від сну.

Часом така жінка-рабиня хоче стати «вампом». Але це лише для того, щоб свою безсилість віддати вибраному мужчині.

У м’язах тих співала творча сила, Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць, Як ворогом підіслана Даліла Ввійшла в намет — мою підтяти міць.

Та найчастіше вона лише рабиня: «безсила, безвладна, п’яна і німа», що прагне лише «сонних пестощів», байдуже чиїх, плодить дітей, «мов дурних курчат» — теж байдуже чиїх, і сонно підтримує — байдуже чию — ватру.

Є в нашого поета й інша жінка: вільна, горда, вірна. Але хто ж тоді вона? Невже ж теж українка?

Але ж ні!

Вона — скандинавка. В ході їі вітер фіорду. Вона від варягів, що ними збудилася Русь. І крок їі криця. І рух їі вірний і гордий, І в погляді синім пізнав я відвічну сестру.

В українській жінці поет чомусь не знайшов ні сестри, ні натхнення, нічого, що варте пошани.

Отсей зелений зір змії Вже зрадив відьму і повію.

Це — очі українки.

Уста, що їх забарвив яд, Це не окраса, а образа.